Вона похитнулася вперед, та все ж втримала рівновагу. Опустивши погляд, вона повільно відійшла від краю скелі. «Жахлива осінь, – прошепотіла до себе, а потім замислилася й додала, – добре, що після будь-якої смерті настає відродження – такий закон життя. Природа відроджується, й люди відроджуються. Хіба не диво?..» Несьогосвітньої вроди метелик закружляв круг неї і навіки розтанув в тяжкому осінньому смутку. Востаннє усміхнувшись небу, вона відзначила поглядом маленького яструба, що кружляв просто над її маківкою. «Мені ще не час до тебе, друже», – помислила вона. Він обізвався протяжним кликом і полетів геть. Відтак розвернулася і рушила додому.
Помалу розвиднювалося...