Фаза «Розкаяння»

Вони спустилися вузенькими сходами донизу, і темрява сповила їх. Клацнув замок, заскрипіли металеві двері, і він штовхнув її до вогкого підземелля. Вона налякано обернулася: він все ще був із нею. Одним лише помахом руки він запалив численні свічки у кімнаті, і тоді вона закричала так пронизливо, що здалося весь світ миттю сповнився тим жахливим криком. Сотні… ні, тисячі людей-самогубців звернули на неї пусті погляди, продовжуючи займатися звичними для них справами: хтось натирав мотузки милом, хтось заряджав пістолети, хтось писав передсмертні записки… Марилося, мовби чиїсь темні чари загіпнотизували їх, позбавивши права вибору. Затуливши її вуста рукою, він прошепотів:

– Це люди, які намагалися обдурити найхитріше створіння у світі – час. Подивіться, що з ними сталося: врешті усі вони перетворилися на його заручників. Він закував їх у часові петлі, і відтоді вони мимоволі переживають момент своєї смерті десятки разів на добу, благаючи Господа про помилування.

– Чому час так жорстоко з ними обійшовся? – просипіла вона, забираючи чоловікову долоню з обличчя.

– Річ у тім, дівчино, що кожній людині початково призначено прожити певну кількість років. Оскільки самогубці не використовують свій життєвий потенціал повністю, час карає їх у такий спосіб і відпускає лише тоді, коли ті повністю надолужать втрачене. Та найстрашніше в цьому покаранні не те, що з ними відбувається, а те, що вони відчувають у цей момент: біль, страх, смуток, жаль, розкаяння… Прислухайтесь, – він замовк, обводячи кімнату уважним поглядом, – вони мовчать. Мовчать, бо не мають голосу. Вони не можуть попросити про допомогу, не можуть поговорити з найріднішими, не можуть висловити свої страждання… Усе, на що вони здатні, – це стояти й дивитися кричущим поглядом, страшним поглядом, незносним. А потім час знову захоплює їхню свідомість, і все йде по колу, з дня у день, з року в рік…

– Я хочу додому, – озвалася вона.

І щойно ці слова зірвалися з її вуст, двері з гуркотом зачинилися, а «провідник» безслідно щез. Подих перехопило, вона зробила декілька наполегливих спроб вибратися з приміщення, але марно. 

– Ні-і-і! – вирвалося з її нутра. – Ні! Поверни мене назад, дияволе! Поверни… – вона впала на коліна, і дикий, звірячий страх заслав її очі.

Аж раптом з натовпу мерців до неї вийшла маленька сивоголова жіночка, вона опустила зіниці, і дівчина впізнала в ній свою матір, яка померла минулої осені.

– Мамо… – вражено прошепотіла вона, – що з тобою сталося? Що вони з тобою зробили?

Не відповідала, лиш стомлено дивилася та простягала слабкі руки до дівчини. Та кинулася її обіймати, і рясні сльози хлинули з її очей.

– Я визволю нас, – повторювала дівчина, не втрачаючи надії. – Повинен бути якийсь вихід, варто тільки його побачити. Побачити...

Аж раптом гострі пазурі неминучості наскрізь пронизали її тіло, і важке сумирення підневолило собі її розум:

– Пробач мені, мамо, за все пробач, – проскімлила вона, впавши головою на щупле плече жінки. 

Саме в ту мить вона усвідомила, як неправильно і безглуздо поводилася увесь цей час. Якби ж вона тільки була обачнішою, розумнішою. Якби ж вміла любити так, як мати любила її, а не миттєво, мимохідь. Якби вміла пробачати… людям, собі. Якби цінувала боязкий подих життя… Якби усвідомлювала, яке блаженство: дихати й відчувати, як повітряна хвиля повагом доходить до рожевих надбереж легень, а потім знову відступає, полишаючи після себе саму́ чарівну суть – Життя. В її голові запаморочилося, думки зробилися незв’язними, навіженими. Поштовх...