Фаза «Смерть»

– Це далеко звідси? – поцікавилася вона.

– Ні-бо, – холодно відповів, – ви й не збагнете, як будемо вже там.

Так і сталося. Спустившись донизу скелястими виступами, вони вернули до вузького міжгір'я, а потім йшли, йшли, йшли… аж доки темрява зовсім не поглинула їх. Раптом спинилися, пролунав глухий стукіт:

– Гей, відчиняй! – звелів її супутник.

– От трясця твоїй матері, ну хто там ще?! – почувся хирявий чоловічий голос.

Дівчина знітилася, подалася назад, жах охопив її: куди він її веде? І чого чекати від цього дивакуватого «Дрімфогу»?..

Аж раптом щось тихенько скрипнуло, і вона побачила чорні дверцята, а за ними крихітного чолов'ягу, схожого на гнома.

– А, це ти, Яструбе! – зраділо вигукнув він. – Заходь, друже.

Той пихато переступив поріг, потягнувши її за собою. Через потаємний вхід вони потрапили до невеличкої кав'ярні, що, на перший погляд, здавалася досить теплою та привітною. Легка джазова музика лилася з чорних колонок і дещо навіювала дрімоту. Аромат свіжої випічки сповнював приміщення, і вона прикусила губу, стримавши жагуче бажання скуштувати щось смачненьке. 

– Отже, ви – Яструб? – підмітила вона.

– Звіть мене, як забажаєте, – сухо кинув той.

– Ти ще й з дівчиною! – підтрунював над ним гном. – Дівчата – це добре. Дівчат я люблю.

– Хто це? – стиха поспиталася вона.

– Захребетник, – прошипів він. – Стережіться!

Відштовхнувши дівчину вбік, він дав відсіч чоловічкові, який вже було схопив її у свої лабети.

– Не підходь до неї! – гримнув на нього.

Той зіщулився, перетворившись на пухленьку продавчиню з охайно вкладеним волоссям.

– Та хіба ж я навмисне, господарю? Чи ж моя провина в тому, що у тутешніх мешканців й поласувати нічим? – тоненьким голоском проквилила вона, набундючивши губки. – Доводиться від нетутешніх підживлятися.

Тільки зараз дівчина звернула увагу на збайдужілі людські силуети, котрі сиділи мало не за кожним столиком, попиваючи каву й перечитуючи ну зовсім неактуальні натепер газети. 

– Вам варто бути обачнішою, – гукнув до неї «провідник». – Краяни часами поводять себе досить дивно.

– Хто він такий, той «захребетник»? – пробурмотіла вона.

– Він… – він затнувся на хвилю, вочевидь, добираючи слова. – Він – енергетичний паразит. Підкрадаючись до людини ззаду, він чіпляється до її спини та висмоктує життєву енергію. 

Вона пересіпнулася й міцніше стисла долоню чоловіка. Відтак поспішили до виходу в місто.

Вулиця зустріла їх шумом дрібненької мряки. Він розкрив парасолю, і вони пішли вздовж вузьких вулиць, минаючи цегляні будиночки й пошарпані крамнички. На дорогах зрідка виникали поодинокі обриси людей. Вони не відрізнялися від тих, яких вони бачили в кав'ярні. Страшенна апатія спотворила риси їхніх облич, зробивши їх зовсім відлюдними, невиразними.

– Не зважайте, тут усі такі, – завідомив Яструб, помітивши її здивування. – Це пропащі душі, ми звемо їх «безликими». Їхня свідомість перебуває під гнітом тяжких проблем, тому вони обирають помилкові життєві шляхи й згодом потрапляють сюди.

Вона жахнулася:

– То це і є той самий Дрімфог? 

– Так, це він, – чоловік спішно вказав на табличку з назвою вулиці «Ластхоуп». – У вашій місцині й не зустрінеш таких назв, чи не так?

Дівчина згідливо кивнула. Цей факт неабияк спантеличив її: адже попри те, що вони й досі знаходилися в Україні, всі написи були англомовного походження. 

Звернувши за ріг «Соуллес» вони опинилися коло старезної споруди. Зовні вона дещо нагадувала середньовічну фортецю, однак вирізнялася трохи меншими розмірами та цілковитою відсутністю вартових. 

Він із легкістю відчинив важчезні ворота і запросив її до приміщення. 

– Кави не бажаєте? – спитав.

– Не відмовилася б.

Вони попрямували вглиб будинку. Звививисті коридори, як не дивно, зовсім не лякали дівчину, скоріше навпаки, тільки більше пробуджували її цікавість. Невдовзі увійшли до готичної їдальні. Обережно присівши, чоловік розважливо поклав руки на стіл і впівголоса звернувся до гості:

– Хіба ваші батьки ніколи не вчили вас не пити каву з незнайомцями?

Вона хитнула головою:

– Чому я не маю цього робити?

– Тому що тільки незнайомцю буде відомо, що він вам направду дасть: каву чи отруту.

Вона хитро всміхнулася.

– Навіть не намагайтеся мене залякати, я вас не боюся.

– А так? – він щосили вдарив долонями по столу, і на тому вмить з'явилися численні частування та закуски, кава та вино, а також кілька гарнесеньких тарілок та філіжанок.

– Та ви, певно, найсправжнісінький чарівник! – у захваті скрикнула вона.

– Скоріше чаклун, – засміявся, наливаючи темно-коричневий напій у її чашку.

Взявши кухлик до рук, насторожено зиркнула на нього:

– То кава чи отрута?

Він зробив неясний жест рукою:

– Не питайте у долі, що вона вам приготувала, вона не відповість. Ліпше спробуйте її на смак, і, можливо, дізнаєтесь навіть більше, ніж початково бажали знати.

Вона боязко відсьорбнула кавової рідини, і, відчувши різкий приплив енергії, прийнялася нетерпляче пити. 

Він дивився на неї, і дивне захоплення вирувало в ньому, ще ніколи він не бачив настільки відважних і водночас нещасних людей. Ах життя, як вправно воно ламає найсильніших своїх солдатів і рятує найжорстокіших вбивць, всупереч будь-якій логіці.

Потому різко встав і підійшов до неї.

– Я хочу вам дещо показати.

Дівчина протягнула йому руку. Провівши її через усю їдальню, урочисто відкрив скромненькі дверцята, і вони враз опинилися на величезній терасі. Вона палко сплеснула долонями, вдихнувши на повні груди легке пахуче повітря. Це була не просто тераса – це був цілий невеликий сад, барвисті квіти заплітали собою візерунчасту огрожу і розтікалися барвінково-рожевими ріками по траві, а буйні дерева стелилися вітьми вздовж піддашшя, звисаючи плодами донизу, немов яскраво-помаранчевими лампами. 

– Як же тут чудово! – вона звернула ясний погляд на Яструба.