Фаза «Вгасання»

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить…

Л.Костенко

Фаза «Вгасання»

Він летів понад старенькими селами, вивчаючи їх із неймовірною цікавістю. Осіння прохолода огортала його, і вітер бив у крила, кидаючи його з боку в бік. Крихітні люди розглядали його з землі так, ніби ніколи не бачили яструбів, він же зовсім не звертав на них уваги: здавалося, він знав кожного з них напам’ять і не знаходив у них нічого привабливого. Спіймавши на льоту маленьку мушку, він поспіхом проковтнув її та продовжив свій шлях. Він пролітав повз мальовничі скелі, і кожного разу, коли він опускав очі додолу, він дивувався невимовній красі, яка пливла попід ним. А потім неминуче засмучувався від тлінності цієї краси. «Швидкоплинність – думав він, – уділ земного світу. І все в ньому скидається на ті міражі: зараз ти їх бачиш, а щойно відвернешся – то й слід загув...»

Аж раптом його погляд привернув тендітний силует внизу. То була дівчина років двадцяти. Вона сиділа просто на краєчку скелі, і сльози котилися по її щоках, спадаючи у прірву. Він ураз звився понад хмарами, далі спритно спікував донизу і розправив крила аж біля самісінької землі, м'яко спустившись на кам'янисту поверхню.

Скелі прийняли його неохоче, холодно. Повільно підвівшись, розправив плечі й ледь помітно скривився: важкість людського тіла знову скувала його. Сильні крила перетворилися на незручні руки, й тепле пір'ячко змінилося на тонку сорочку. Він стенувся: не надто приємне відчуття. 

Пройшовши кроків зо двадцять, він опинився на тій самій скелі, де сиділа дівчина. Втім, тепер вона вже зовсім не сиділа, а стояла над урвищем, розкинувши руки й пусто дивлячись у небо, немов крізь хмари. У її погляді застигла смиренність: «Ніщо у світі не вічне, – міркувала вона. – То чи є різниця зникну я зараз, чи через десятки років?.. Однаково зникну».

Тихенько підійшовши до неї ззаду, він поклав долоню на її плече:

– Чудовий краєвид, чи не так? 

Вона здригнула, проте навіть не глянула на чоловіка, тільки опустила руки й ледь помітно кивнула. Ставши коло неї, він відзначив поглядом бурхливу річку, що клекотіла попід бескидом. Де-не-де вимальовувалися майже облисілі дерева. Вони омивали у ній свої стовбури, раз-по-раз даруючи їй зів'ялі листочки-кораблі.

– Жахлива осінь, – зауважив він.

– Чому це? – байдуже запитала дівчина, витираючи сльози.

– Подивіться, як безжалісно вона викрадає останні літні барви, одягаючи природу в чорно-білі відтінки. 

– Природі не шкода своїх барв для осені: вона жертвує ними, аби знову відродитися навесні.

На його обличчі промайнула лукава усмішка.

– А ви? Задля чого ви жертвуєте собою?

Вона враз обернулася до нього, і в її очах застиг переляк. Помарилося, ніби вона вже десь зустрічалася з ним, і навіть голос його видавався їй знайомим: низький, спокійний, оксамитовий. Свідомість різко шибнула їй у голову, і вона на мить схаменулася, намагаючись відновити у згадках риси його обличчя. Але дарма. Згодом смуток наново схопив її, вона ніяково понурила очі й пошепки відмовила.

– Я хочу бути вільною.

– Вільною від чого? – не вгавав він.

– Від людської байдужості, – болісна журба огорнула її, і вона закрила обличчя руками, аби він не бачив її сліз.

– Як вам не соромно прискіпуватися до людей, якщо ви й самі байдужі до себе? 

Вона затнулася.

– Я?.. – впівголоса перепитала. – О ні, я не байдужа до себе – я ненавиджу себе!

– За що? – він дивився на неї крізь призму насмішки.

– За слабкість. Душевну слабкість. Ви ж розумієте про що я? – вона із надією задивилася на нього.

Він хихикнув:

– Нещасне кохання?

– Так.

– Авжеж я розумію, любонько. Ви в мене така вже четверта за тиждень. Хіба ж немає у світі інших бід, окрім цього дурнуватого кохання?

Вона насторожено позирнула на нього:

– Хіба ви самі ніколи не кохали?.. 

Він відчужено поправив брунатне волосся, що повсякчас силкувалося залізти до його очей, але ні слова не зронив.

– Ще й мама померла рік тому, – продовжила вона, і вуста її затремтіли. – Навіть пригорнутися ні до кого. 

– Припиніть триматися за минуле, – порадив він. – Його все одно вже ніяк не змінити, то нащо ж присвячувати йому так багато часу? Краще подумайте про те, що чекає на вас попереду.

– Але… Я не бачу свого майбутнього, – схлипнула вона.

– То зніміть врешті сонцезахисні окуляри, і ви одразу ж побачите його світло.

– Вам легко казати, пане, – пирхнула вона.

Він усміхнувся, і щось лихе промайнуло у виразі його обличчя:

– Тоді дозвольте я допоможу вам.

Вона недовірливо відступила.

– Хто ви взагалі такий? – попиталася.

Він стенув плечима:

– Люди кличуть мене «провідником».

– Провідником куди?

Він зайшовся реготом:

– Та хіба ж не знаєте? До Дрімфогу.

– Дрімфог?.. – протягнула вона. – Ніколи не чула.

– Це таке місто, – пояснив він.

– І де ж воно знаходиться?

– О, воно знаходиться там, куди людям складно потрапити. Але вам пощастило: ви зустріли мене. 

Він гордовито подав їй руку. Проте страх оповив її розум, вона завагалася, кинувши ще один млосний погляд донизу. Серце забилося швидше, захлинаючись у сумнівах. Життя навчило її не довіряти подібним людям, але ж душа… Сама душа її прагнула до цього чоловіка, якась невідома сила приваблювала її, спокушала. Зрештою її пальці нерішуче потягнулися йому назустріч. Він вправно підхопив її долоню, і впевненість знову заволоділа нею. Відтак рушили.