Глава 44

А в такт її стогонів чувся здавлений чоловічий стогін. Ліве око Сануса почало сіпатися. Цього не може бути. Його Арніса зрадила його? Цього не може бути. Санус опустився на підлогу, тремтячи всім тілом. Може, це не вона? Може, він помилився, і в кімнаті незнайомці?

Санус, затинаючись, прочитав заклинання, за допомогою якого можна було короткочасно дивитися крізь стіни. Він провів тремтячою рукою перед собою. Стіна з дверима немов зникли, і Санус ахнув. Арніса, сплівшись із якимось здоров'яком в абсолютно немислимій позі, інтенсивно рухалася й несамовито стогнала, закинувши голову назад, тримаючи волосся однією рукою.

Стіна й двері кімнати сенсу знову з'явилися. Санус упав на підлогу, немов убитий. У голові стукало: «НІІІІІ!», але він мовчки лежав на підлозі й плакав. Усе, що він коли-небудь робив, планував, терпів, мовчки зносив насмішки рідні над собою, скандали в сім'ї — усе це було заради неї. Усе його життя було тільки заради неї. Вона була сенсом його життя. Вона наповнювала його собою. А тепер вона так зрадила його...

Санус повільно піднявся з підлоги, усе ще вмиваючись сльозами, й неквапливо побрів до сходів. А за його спиною стогони ставали все інтенсивнішими й несамовитішими, немов Арнісу не переповнювала насолода, а її жорстоко вбивали... Санус без Арніси був лише оболонкою. Оболонкою, яка не здатна самостійно жити. Увесь його світ в одну мить був зруйнований таким жорстоким способом руками найдорожчої йому жінки.

Санус не хотів більше жити. Більше немає навіщо. Таку зраду він не зможе їй пробачити, але й далі жити з усвідомленням того, як вона насолоджувалася іншим чоловіком з такою несамовитістю, він теж не зможе. Тільки зараз він чітко побачив, яким нікчемним було все його життя. Настав час його припинити. Він підніметься на найвищу будівлю поблизу й полетить з неї вниз, розбившись на смерть.

Санус зметнувся в повітря й полетів у бік будівлі міського сенату — найближчої височенної споруди. Ніхто його немов не помічав на ладьях, що пролітали повз. І правильно. Таке нікчемство, як він, непомітне. Він приземлився на парапет будівлі сенату й, почекавши трохи, хотів зробити рішучий крок уперед, у прірву під собою. Але в голові чітко почув гучний шепіт: «СТІЙ!».

Санус зупинився, озираючись, не одразу усвідомивши, що це було в його голові. Ось він знову вирішив ступити, і знову владний шепіт виник у голові: «СТІЙ!». О ні! Санус жахнувся. Невже муки ще не закінчені? Невже він чує чорний шепіт? В історії архімагів були випадки, коли архімаги, божеволіючи або в моменти найвищого нервового напруження, починали чути злісний невідомий шепіт у своїх головах, який змушував їх робити жахливі речі. Треба терміново покінчити з собою, щоб цей шепіт не змусив його вбити Арнісу.

У відповідь на ці думки в голові знову пролунав гулкий зловісний шепіт:

— ДОСИТЬ БУТИ СЛАБКИМ, САНУСЕ! В ТОБІ КРИЄТЬСЯ ВЕЛИЧЕЗНА СИЛА, ПРО ЯКУ ТИ НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮЄШ. Я НАВЧУ ТЕБЕ БУТИ СИЛЬНИМ.

Санус схопився за голову з криком:

— Ні! Геть! Я не хочу слухати тебе. Я не хочу вбивати Арнісу! У голові він знову почув шепіт:

— ВОНА БУЛА В МИНУЛОМУ ЖИТТІ. В ТОМУ, КОЛИ ТИ БУВ СЛАБКИЙ. ТЕПЕР НАСТАВ ЧАС СТАТИ СИЛЬНИМ. ТИ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕШ ЧИЄЮСЬ ПОТІХОЮ. ТЕБЕ БІЛЬШЕ НІХТО НЕ ЗРАДИТЬ. Я ПОКАЖУ ТОБІ СИЛУ. ПОВТОРЮЙ ЗА МНОЮ.

У голові Сануса почали звучати заклинання, яких він ніколи не чув. І він став їх повторювати, і щойно закінчив вимовляти останнє, його охопила багряно-жовта аура. Очі загорілися жовтим полум'ям. Він зметнувся в повітря, відчуваючи в собі таку силу, яку не міг і уявити. А разом з нею прийшла лють і безумство. У голові знову почувся голос:

— ТИ ВІДЧУВАЄШ СИЛУ, ЯКУ Я ДАВ ТОБІ? Санус відповів:

— Так! Шепіт продовжив:

— ЗНАЙ ЖЕ, ЩО Я ТВІЙ БОГ — СПРАВЖНІЙ ВОЛОДАР ІСТИННОЇ СИЛИ. ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ, ЩО СИЛА В МЕНІ, А Я НЕЮ ДІЛЮСЯ З ТОБОЮ! Санус відповів:

— Так, мій Боже, я відчуваю цю силу. Шепіт у голові продовжив віщати:

— ЗАБУДЬ СВОЄ МИНУЛЕ ЖИТТЯ В СЛАБКОСТІ. ТЕПЕР ТИ СЛУЖИШ МЕНІ — ВІЧНІЙ СИЛІ!

— Так, мій Боже, відтепер я служу тобі. Шепіт продовжив:

— ТЕПЕР ТИ ЗРОБИШ ТАК, ЩОБ БІЛЬШЕ МЕНЕ НЕ ЗМОГЛИ КОНТРОЛЮВАТИ АРХІМАГИ. РОЗПРАВСЯ ЗІ СВОЇМИ ВІЧНИМИ НАСМІШНИКАМИ Й ЗНИЩ ВІВТАР ПОВЕЛІННЯ МНОЮ.

Санус відповів, злобно вишкірившись:

— Так, мій Боже. Я зроблю те, про що ти просиш.

І він, осяяний багряно-жовтою аурою, блискавично полетів у бік лабораторії архімагів, залишаючи за собою багряний слід у просторі.

Анріп був поза себе від люті. Сануса все не було й не було. Де він поклав той камінь, що так довго доводилося його шукати? Можливо, він навіть загубив його й тепер не може пригадати, за яких обставин. Якщо він повернеться без каменя, Анріп власними руками його задушить. Такого безглуздого головного архімага історія, мабуть, ще не знала.

Двері до лабораторії відчинилися, і до неї неквапливо увійшов Санус. Анріп помітив, що з ним щось не так, але гнів, що його переповнював, не дав цій думці ходу. В бік Сануса полетів крик Анріпа:

— Будь ти проклятий, Санусе! Скільки ж можна тебе чекати? Я тобі обіцяю, якщо ти повернувся без каменя, я вб'ю тебе голими руками. Моєму терпінню настав кінець! Де камінь?

Санус наблизився до Анріпа й підняв голову. Очі його горіли жовтим вогнем. Обличчя осяяв зловтішний оскал. Анріп відступив назад, перелякано запитавши: