Глава 41

Арніса ж підповзла ближче до Івентора, обхопивши його ногу й, тремтячи всім тілом, заплющила очі, щоб не бачити жаху, що діється навколо. Вона лише чула, як її новий бог Івентор, який височів над нею, немов непохитна скеля, з прокльонами й ревом завдає безжальних ударів кожному, хто нападав. А потім вона почула, як у дальньому кінці виставки пролунав гучний удар об купол, і щось величезне з такою силою вгатило в підлогу, що та затремтіла.

Ладдя Вардоса разом із фрегатом красерів впала в дальню частину купола, де було найменше живих істот. Від удару Вардос вилетів із ладді й через борт, з якого стирчали гармати фрегата, потрапив на палубу ворожого судна. На борту панувала паніка. Красери в жаху, кидаючи зброю, намагалися покинути фрегат. Двоє красерів, очевидно, взявши вождя під пахви, тягли його до виходу. Їм назустріч вийшов Вардос, якого хитало з боку в бік, і вони перетнулися поглядами.

Очі красерів були сповнені відчаю. Вони не хотіли битися. Вони хотіли втекти. Вони благали про пощаду. Вождь красерів, кремезний представник свого виду в броні та з розлогою сивою бородою, підвів голову й звернувся похмурим голосом:

— Візьми мене, комісаре. Візьми моє життя, але відпусти моїх одноплемінників. Я прошу тебе, дозволь їм жити!

На цій миті нервова система Вардоса дала збій. Він не міг більше витримувати цієї бійні. Він не міг більше мовчки дивитися, як його побратими так безжально нищать плем'я красерів, немов... немов монстри Поглинача. З очей його проти волі покотилися сльози. Він хрипким голосом видавив у відповідь:

— Пробачте нам... за все.

Така відповідь здивувала навіть вождя красерів. Він розгублено вставився на Вардоса, як і двоє інших красерів, не розуміючи, що буде далі. Несподівано за спиною Вардоса з'явилися двоє комісарів і злобно крикнули:

— Ось і вождь! Ти здохнеш тут зі своїми виродками!

Обличчя Вардоса спотворилося в гримасі гніву. Такого геноциду він не потерпить. Він різко розвернувся, завдавши удару ногою одному комісару в груди так, що той повалився на підлогу. Другого він підхопив за пояс і щосили швирнув у стіну. Повалений ударом ноги комісар спробував піднятися, спираючись об стіну, і Вардос без вагань завдав йому ще одного удару ногою в голову — той упав горілиць.

Потім Вардос знову розвернувся до вождя красерів і сказав:

— Йдіть! Йдіть швидше, якщо хочете залишитися живими! Красери поспішно потягли свого вождя. Сам же вождь здивовано озирався на Вардоса. А крізь зруйнований корпус фрегата Вардос бачив, як ладді комісарів безперестанно посилають у бік купола залпи емів, намагаючись поцілити в красерів, що тікали, влучаючи в усіх, хто в паніці метався з боку в бік, будь то альманіфікарець чи прибулець. Це була божевільна бійня.

Але настав час покласти цьому край. Його колеги, його побратими збожеволіли на чолі з Толеро. Він — єдиний, хто зберіг розум. Він єдиний, хто розуміє, що це безглуздя слід зупинити. І він зупинить! Зараз він зможе запобігти безжальному знищенню розумних істот.

Вардос розвернувся й поспішно попрямував до бойового відділення, де розташовувалося управління бортовими гарматами. Управління було примітивним: направляй приціл і натискай кнопку на пульті. Снаряди подаються автоматично. Вардос навів приціл на ладдю Толеро, точніше в задню її частину, щоб просто підбити її. Так він вчинить із кожною ладдею комісарів. Він підіб'є їх, щоб вони втратили керування й пішли на посадку. Цього разу можливість зберегти життя перебуває в його руках. І він натиснув кнопку.

Оглушливий постріл ударив по вухах. Задній борт ладді Толеро розлетівся на тріски. Ладдя, як і очікував Вардос, почала маневрувати, щоб сісти де-небудь. Ось і наступна ладдя. Приціл. Вогонь! Знову жахливий рев гармати. Ревуче полум'я, і друга підбита ладдя йде вниз. Постріли з бортових емів перенаправилися на фрегат, пропалюючи й підриваючи його обшивку. Але Вардос знав, що зараз його ніщо не зупинить. Ладдя, приціл, постріл...

                                                                     * * *

Арніса була одна вдома. Після подій на виставці минуло достатньо часу, щоб жах побаченого трохи влігся в ній. Санус постійно був із нею — і в лікарні, і вдома. Але це нічого не змінювало. Івентор не йшов у неї з думки. Те, як він захищав її. Як ризикував собою заради її життя. Як потім, майже непритомну від жаху й поранень, ніс на руках до медичних ладей. Усе це викликало в неї сльози й трепет перед ним. Вона всім єством відчувала, що належить йому, а він — їй.

Але після того, що сталося, вони так і не бачилися. Вона всіма правдами й неправдами дістала його особистий код, щоб надіслати повідомлення, але страх чомусь почав переповнювати її. Вона вже не могла б так безтурботно прийти до нього й намагатися спокусити. Усе це здавалося неактуальним. Немов усі ці стадії зближення вже пройдені, і залишається тільки радіти кожній миті, проведеній поруч з обранцем. Але обранця немає поруч...

Санус знову був на роботі. Арніса ж металася по дому, не знаходячи в собі сили й сміливості надіслати повідомлення Івентору. Ось вона сіла на диван, охопивши голову руками. О Боже Істинний. Якщо вона його не побачить, то загине. Але й надіслати повідомлення в неї немає снаги. Вона була в одній просторій сорочці, але їй було душно. Що ж робити? Як із цим впоратися? Її чоловік так далеко й не приходить до неї. І може не прийти ніколи. Безглузді звичаї суспільства. Чому їх має розділяти відстань і ярлики? Вона ж хоче бути з ним і тільки з ним. А він — із нею. Боже Істинний, як усе це нерозумно!