Глава 37

Вардосу стало її надзвичайно шкода. Більше він не ставитиме їй непотрібних запитань. Якщо вона з ним, він покаже їй, що немає чого боятися. Навіть якщо в її житті було багато поганого й мерзенного, це було до нього. З ним вона може, якщо захоче, почати все спочатку. Він ніжно взяв її за підборіддя й ласкаво поцілував. Вона усміхнулася, хоча в очах її тремтіли сльози. Вардос теж усміхнувся й сказав: — Усе вже в минулому. Усе, що тебе мучило й мучить, — усе в минулому. Я допомагатиму тобі й підтримуватиму в усьому. Це схоже на освідчення в коханні?

З її очей покотилися сльози. Вона прикрила обличчя долонею й відповіла:

— Вардосе, любий мій... Ти такий... Ти говориш точно як у моїх видіннях. Ти ж хороший... А мене зовсім не знаєш. А я... Тобі... Любий, любий... Я ж хотіла бути з тобою ще з найперших видінь, які мені прийшли. Ти такий... правильний, а я... Ти навіть не уявляєш, яка я...

Вардос пригорнув її до себе, не давши договорити, й сказав:

— Тепер ми разом будемо правильними, якщо захочеш. Хай ми мало що знаємо одне про одного. Точніше, я не знаю нічого про тебе, але ти мені стала дуже дорога, й більше для мене нічого не важливо. Якщо в тебе темне минуле, яке тебе переслідує, то нехай спробує сунутися до мене в місто. Тут воно й поляже.

Кісея знову підняла голову й із болісним виразом промовила:

— Але, Вардосе, любий, я... багато чого маю тобі розповісти. Такого, що... Навіть зовсім нещодавно... Я... О Істинна Жива... Любий, я зовсім забулася з тобою... З тобою так добре. І тут Кісея змінилася в обличчі й спробувала відсторонитися від Вардоса зі словами:

— Я не гідна тебе. Пробач...

Вардос зовсім відвик за час самотності від примх жіночої психології. Від надумувань, самонакручування й миттєвих емоційних перепадів. Але пам'ятав він один хороший засіб від усіх цих бід — міцні обійми. Він усміхнувся, притягнувши до себе Кісею, обійняв її й мовив:

— То ти, виявляється, у мене маленька вередунка й плакса. Ану йди зараз же назад до мене. Кісея знову закрила обличчя долонею, але вириватися не стала. Через деякий час Вардос відчув, що вона заснула. Вардос сам собі усміхнувся. Як давно він не відчував жіночої присутності поруч. Усі ці дрібні капризи, надумані сльози, паніки через дрібниці. Як же насправді йому цього всього бракувало. Непомітно для себе він і сам заснув у таких роздумах.

Прокинувся Вардос від того, що Таклік надумав розміститися для подальшого сну в нього на обличчі. Але в стані часткової невагомості невдало чіплявся кігтиками за губи, щоки й навіть повіки, видаючи при цьому невдоволений писк. Вардос дбайливо зняв його з обличчя й поклав на груди, неголосно сказавши:

— Зовсім старий став? Такі вже безглузді ідеї в голові народжуються. Більше ніде спати, тільки на обличчі? Таклік невдоволено пискнув у відповідь. Кісея теж не спала, але чомусь напівголосно звернулася до Вардоса:

— Прокинувся, любий?.. Можна я тебе теж дещо запитаю?

Вардос провів по шовковистому розвіяному волоссю Кісеї й упевнено сказав:

— Ти можеш питати мене про все, що хочеш, без попереднього дозволу. Кісея кивнула й запитала:

— Скажи, а що з тобою сталося в тій будівлі? Я коли тебе побачила в напівтемряві, я дуже злякалася. Ти такий жахливий був. У тебе ж світилися очі червоним, і ти був вищий і чорний, як смола. А потім, коли з'явилися комісари, це все минуло. Ти став звичайний, просто в бруді та пилу. Це була якась ін'єкція для бою?

Обличчя Вардоса змінилося й стало суворим. Цього Кісея й побоювалася. Не варто було ставити запитання! Дурна, яка ж вона дурна! Вона ж знає, що чоловіки не люблять розпитувань. Вони люблять, щоб їх кохали, пестили й захоплювалися ними, а не ставили запитання. От і все! Все-таки вона примудрилася зіпсувати момент. Зараз за його відповіддю та тоном усе стане ясно. Однак Вардос несподівано м’яко відповів:

— Кісеюшко, якщо я розповім, ти не повіриш. Вона у відповідь заскоромовкою промовила, зрадівши такому лагідному тону:

— Повірю, повірю, всьому повірю. Вардос зітхнув і відповів:

— Загалом... мене там... убили.

Кісея з широко розплющеними очима, повними переляку, спробувала піднятися над Вардосом, заглядаючи йому в обличчя. Вардос, уникаючи погляду, продовжив:

— Так... Я сам не особливо розумію все те, що сталося. Величезний красеровець побив мене до пів смерті, а потім розбив мою голову об стіну чи підлогу. Цього я вже точно не пам'ятаю... Але смерть, як виявилося, була не найстрашнішим... Я опритомнів на якійсь крижаній горі. Немов я дух. У мене не було тіла, самі лише очі. Без повік, бо я не міг заплющити очей... Але найжахливіше... На цій горі, на крижаних сходах було щось жахливе. І це жахливе — був мій... це був...

Вардос не міг закінчити речення. Кісея з жахом розглядала кожну деталь на його обличчі. Її лякало почуте так, немов це тільки відбувалося, а не вже минуло. А точніше, її налякала одна фраза — «мене вбили». У неї все похололо від усвідомлення того, що Вардоса могли вбити, й вона б його втратила назавжди. А Вардос тим часом продовжив:

— Важко сказати, виявляється... Загалом, на цих сходах був мій бог. І він був у вигляді чудовиська. Ні, не так... Він був величезний, немов скеля, й схожий на альманіфікарця в лахмітті, але з жахливим, просто кошмарним обличчям. Спочатку він хотів мене з'їсти, наскільки я зрозумів, потім передумав. Він говорив якусь маячню, яку я не запам'ятав від жаху, що охопив мене. Пам'ятаю тільки, що він сказав, що я найбрудніший. Потім він прокусив собі руку й облив мене мерзенною чорною рідиною з рани. Через неї, я так розумію, я й повернувся до життя. Повернувся набагато сильнішим і злішим, ніж будь-коли був раніше. Я був жахливо сильний і настільки ж жахливо злий. Немов сила породжувала лють, або навпаки. Але я міг усе контролювати. Ну, майже міг... Я розумію, усе це звучить як маячня якась. Скоріш за все, так і є. Може, в мені якісь приховані механізми регенерації пробудилися, а все інше мені привиділося від удару того красера. Навіть не знаю, що й думати... Але я не можу повірити, що бог, якого я все життя любив і молився йому, і є це жахливе створіння, що сидить на сніговій горі.... Вибач, Кісеє, якось це все безглуздо звучить...