Глава 25

Різкий удар ногою в стрибку розсік повітря. Красер стояв осторонь і, усміхаючись, дивився на Вардоса. Вардос остаточно закипів. Удар рукою. Знову рукою. Ногою. Стрибок ближче й знову рукою, потім ногою й коліном. І нічого. Красер уникав ударів Вардоса так, немов знав їх наперед. До того ж уникав плавно й граційно.

Вардос відскочив назад, щоб перевести подих, і вирішив застосувати обманну тактику. Знову стрибок для удару ногою, але ухил убік, і вже летить кулак. Мимо. Присів. Удари по ногах — мимо! Підстрибнув для удару. Але навмисно впав і завдав кистю по дотичній сильного удару в ділянку коліна. Влучив! Нога злегка зігнулася. Цього й потребував Вардос — слід було добити ворога!

Миттєво Вардос підстрибнув, перекрутившись на місці так, що його голова опинилася внизу, а ноги вгорі. Долонями він уперся в підлогу, а ліва ступня плазом і трохи збоку влучила красеру прямо в обличчя, розбивши ніс. Наступної миті Вардос відштовхнувся руками від підлоги й, опинившись перед приголомшеним суперником, завдав, як він вважав, двох нищівних ударів у торс. І тут же відскочив назад. Подібна атака мала повністю дезорієнтувати ворога. Однак Вардосу здалося, що він завдав ударів по мішку, наповненому ґрунтом і камінням — настільки щільним був прибулець. Красер же, у свою чергу, ахнув, схопившись за ніс, і захоплено вигукнув:

— Ти воістину великий воїн, як і говорив Оракул! Ти єдиний, хто зміг пролити кров на моєму обличчі без зброї! Назви своє ім'я! А якщо ні, після бою я сам тобі його придумаю. Знай одне — ти вже назавжди залишишся в моїй пам'яті! А це дорогого вартує!

Вардос злобно відповів:

— Мене звати Вардос, Комісар Міста Альманіфікарту, божевільний ти недоноску!

Красер витер коричневу кров тильною стороною долоні й, хижо примруживши око, крадькома сказав: — Ну що ж, Вардосе, дякую тобі за бій. Ти надзвичайно сильний. Сильний для свого народу. Я запам'ятаю тебе. Я міг би й далі танцювати тут із тобою — ти цікавий, однак, на жаль, у мене є інші справи… Тепер атакую я!

І атака ця була страшна! Швидкість, з якою пересувався красер, була нереальною. Вардос майже його не бачив. Він ухилявся майже навмання. Зліва й справа майнули здоровенні кулаки красера, схожі на кувалди. Ось Вардос ухилився невдало, й кулак по дотичній пройшовся по спині. Вардосу здалося, що по спині вдарили гарячим батогом. І тут же красер зник з виду. Вардос широко розплющив очі від здивування й нутром відчув, що той ззаду. Він обернувся в той момент, коли кулак красера дугою летів йому в голову. Все, що встиг Вардос, це злегка відсунути торс назад і поставити руки в блок перед обличчям та примружити очі. Але це було марно…

Кулак красера по дотичній зачепив руки й ліву частину голови Вардоса, однак дотик цей був подібний до удару летючого каменя або сталевої палі. У вухах Вардоса пролунав оглушливий тріск. Він відчув, як його череп тріснув, і ліве око огорнула темрява. Голова здригнулася й різко смикнулася слідом за кулаком. Кулак красера загреб слідом за собою й руки Вардоса, які, немов ганчір'яні, сплеснули, оніміли й безживно повисли вздовж тіла. Вардос зробив два кроки назад, ліворуч, і відчув, як у ногах з'явилося сильне тремтіння та слабкість. Руки бовталися вздовж тіла, а він безпорадно впав на коліна перед красером, ледве утримуючи голову, яка так і хотіла клюнути на груди.

Вардос побачив крізь наростаючу темряву, що в кімнату через одні з ліфтових дверей ввалився Толеро й ряд красерів. Толеро завдав одному з них смертельного удару по горлу, а другого підкинув над собою й завдав нищівного удару ногою. Але наступної миті Толеро в спину пустили чергу зі зброї один із красерів, і той упав як підкошений. Біль і образа кольнули й стиснули груди Вардоса. Цієї миті до нього наблизився красер. Вардос трохи підняв тремтячу голову й подивився тому в обличчя. Тріумфальна усмішка осяяла його. Вардос крізь наростаючу глухоту почув, як красер сказав:

— Більше тобі це не знадобиться, — і витягнув меч із піхов.

Він спробував його зламати об коліно, але лезо меча виявилося міцнішим за прикладену силу. Тоді красер одним потужним змахом увігнав вістря меча в підлогу й трьома важкими ударами по рукояті вбив його майже на третину в підлогу, яка пішла тріщинами. Красер знову подивився на Вардоса й сказав:

— Прощавай.

Вардос зрозумів, що зараз помре. Глухий стогін протесту й жаху застиг у нього в грудях. Важка, велика рука красера обхопила голову Вардоса з правого боку й щосили вдарила об найближчу стіну. Щойно голова торкнулася каменю, Вардос почув оглушливий гуркіт, немов щось вибухнуло всередині голови, що змінився абсолютною тишею, а потім він відчув, що всю його сутність понесло в непроглядну темряву величезною холодною хвилею, і він перестав себе усвідомлювати…

Вардос опритомнів від жахливого відчуття. Немов усі його нервові закінчення натягнулися й усі разом порвалися. Він закричав щосили, і крик рознісся луною. Він побачив, що перебуває на величезній крижаній сходинці. Він не бачив свого тіла, але відчував себе. Здавалося, що він сприймає навколишній простір цілком, але дивитися може лише вперед. Він підняв голову й побачив, що в сніжну височінь підіймаються горою найширші сходи, обабіч яких течуть крижані річки. А на верху цих сходів спиною до нього сидить навпочіпки щось величезне. Коли луна, створена криком Вардоса, стихла, це щось заворушилося й випросталося на повний зріст.

Вардос зрозумів, що цей велетень розміром майже з гору й дуже схожий на альманіфікарця, у подертому брудному одязі, по тілу якого переміщалися темні згустки. І велетень заговорив. Заговорив оглушливим голосом, від якого затремтів сам простір навколо: