Глава 16

– Толеро стиснув губи й серйозно відповів:

– Ти правий, Вардосе. Я стільки всього важливого пропускаю через свою дурну голову. Треба з цим закінчувати. Пора братися за розум! Вардос відказав:

– Ти сьогодні зовсім на себе не схожий. Розмовляєш дивно, не як зазвичай. Але ось останнє, що ти сказав, мені сподобалося. Давай уже їсти, і я розповім тобі, що відчув, коли Камінь прилип до моєї руки, якщо тобі цікаво. Толеро із серйозним виразом обличчя кивнув. Вардос усміхнувся краєчком рота й потягнувся до однієї зі страв. Він традиційно почав із «Забутого Прибульця». На пласкій золотистій тарілці лежали чотири невеликі кристали вугільно-чорного кольору, за формою схожі на ембріони. На тарілці також лежали різьблені щипці, якими Вардос взяв один із кристалів і обережно вмочив у червону іскристу в'язку рідину, що подавалася до цієї страви. Він зачекав, поки масляниста червона пляма повільно розтечеться по кристалу, й неквапливо спрямував його до рота. Три ряди зубів-пресів почали свою справу. Кристал розлітався на дрібні шматочки й перетирався на пил упереміш із червоною рідиною, перетворюючись на в'язку масу.

Вардос знову відкинувся на спинку крісла й сказав:

– Тут чудово готують кристали. Їхні постачальники знаходять рудники й жили найвищої якості. Я ніде ще не куштував такого смачного «Забутого прибульця»… – Це точно! – підтвердив Толеро з повним ротом, набитим уже всіма чотирма чорними кристалами. Він так жадібно й неохайно їв, що встиг забруднити собі підборіддя. А коли говорив, то з рота випав шматочок кристала на стіл. Але довго він там не затримався, оскільки Толеро лизнув палець, торкнувся ним цього шматочка, який тут же прилип, і миттєво відправив його до рота.

Вардос усміхнувся, спостерігаючи цю картину, й зауважив:

– Та ти дуже голодний. Ніколи тебе таким не бачив. Потім він потягнувся до інкрустованого графина синього кольору з довгою шийкою, закрученою спіраллю, в якому був напій «Захід Альманіфікарту», й розлив у трикутні келихи. Золотиста рідина пінилася й шипіла. Вардос простягнув келих Толеро. Той суворо запитав:

– Це п'янка суміш? – Ні, звичайно, Толеро, ти ж знаєш, що ні. Це розслаблювальний напій. А нам зараз, я думаю, слід розслабитися. Толеро взяв його й виголосив:

– За твої досягнення й успіхи, комісаре-справедливість! – і випив залпом. Вардосу це було приємно. Він подякував у відповідь і неквапливо випив половину келиха. Потім він з'їв ще два шматочки «Забутого прибульця». Знову відпив із келиха й відчув, як подіяв напій. Як розслабилися ноги й плечі. Це було приємне відчуття.

Вардос закінчив із першою стравою й переключився на «Крик Поглинача». Це був великий шматок кристала неправильної форми, в якому змішувалися одночасно два кольори: криваво-червоний і насичено-жовтий. Вардос взяв до рук невеликий молоточок, зубильце й став рівномірними ударами відколювати собі шматочки, а після, за допомогою пінцета, відправляти до рота. Коли кристал коловся, то видавав тихий писк, що нагадував звук Поглинача на небі. Вардос порушив тишу, що запанувала, несподіваним запитанням:

– Так от, щодо Храму хотів тобі розповісти. Тобі цікаво послухати? Толеро, тримаючи обома руками «Крик Поглинача» й відчайдушно розгризаючи кристал, ствердно кивнув і відповів:

– Звичайно! Розповідай! Дуже смачно послухати. Тобто, цікаво поїсти. Прокляття! Язик зовсім заплутався. Мені все цікаво, давай розповідай.

Вардос посміявся з того, як Толеро переплутав слова, й почав неквапливо розповідати все, що сталося в Храмі, та свої переживання, пов'язані з цим. Толеро тим часом жадібно слухав і зосереджено їв. Так під час розповіді вони дісталися й до десерту «Тілеса Істинного» — кристалів, що своєю структурою й формою нагадували Камінь Благодаті. До них подавалися три ємності з рідинами різних кольорів: блакитною, жовтою й червоною. Коли ці кристали вмочали в одну з рідин, то вони набували такого ж кольору й смакової гами. Вардос експериментував, вмочаючи в блакитну й жовту. І, задоволений отриманим подвійним кольором, поглинав кристал. Толеро нічого подібного не робив. Він спочатку їв кристали, а потім випивав рідини.

Їжа закінчувалася, а бесіда тільки набирала обертів. Толеро почав описувати свої відчуття від перебування в якомусь невідомому Вардосу храмі. Але коли Толеро там був і де знайшов цей храм, він не зміг чітко пояснити. Однак такі казуси не могли зупинити лавиноподібну розмову двох напарників. Страви замовлялися знову й знову, на столі з'являвся новий графин із розслаблювальною рідиною…

Хоч би якою теплою була розмова з ненормальним напарником, Вардос стомився від товариства Толеро. Мабуть, приказка про те, що час усіх скріплює, не завжди слушна. Скільки Д.І.С. вони разом працювали. Скільки потрапляли в халепи, і в рукопашних сутичках, і в перестрілках. Ніщо їх не зблизило. Ейфорія перемоги над злочинцями минала, а прірва між ними так і залишалася. А після сьогоднішнього дня, попри надзвичайну балакучість напарника, відстань між ними, як здалося Вардосу, стала ще більшою.

Після того як він відвіз Толеро до його будинку, одразу попрямував до свого. Вардос дуже хотів у гравітаційний душ і на масаж. А після він хотів прослухати музику з альбому «Храм Істинного» або «Камінь Благодаті Злився зі мною» знаменитого хору «Сльози Доброго Бога». Або навіть подивитися у записі театр форм, на який він не пішов через розслідування справи годеоновців. Загалом він бажав зробити щось таке, щоб відчути себе звичайним альманіфікарцем, а не героєм-рятівником.