Глава 14

Толеро закашлявся від нової хвилі відрижки й, роздратовано махнувши рукою в бік Вардоса, вийшов на вулицю. Вардос, із гримасою ледь стримуваного гніву, знову повернувся до образу Істинного й став до нього наближатися. Він був злий на Толеро за те, що той зіпсував йому таку прекрасну релігійну хвилю діалогу з Богом. Тепер її навряд чи можна було відновити.

Він опустився на одне коліно. Закрив очі. Опустив голову на груди. Взяв долонями підборіддя й став про себе промовляти молитви Істинному. Але промовлялися вони вже не від душі, а тому, що так уже слід було зробити, якщо перебуваєш у Храмі. Він зітхнув і почав промовляти другу молитву, так само механічно, як і першу, шкодуючи про те, що зник такий рідкісний релігійний стан.

Несподівано його свідомість, рівно на мить, охопило щось невимовно грандіозне, сильне, владне, добре й водночас дуже далеке. Вардос повалився на бік від цього надзвичайного відчуття, що луною розносилося в його свідомості. «Що це було таке? Що це могло бути? Невже…» Його погляд упав на Камінь Благодаті, а в свідомості пульсувало слово, за відчуттям дуже схоже на «Торкнись!».

М'язово-поршнева система Вардоса готова була розірвати грудну клітку від хвилювання. Невже цього разу можливо, щоб Камінь прилип? Він став повільно повзти рачки до Каменя Благодаті, не звертаючи уваги на решту вірян, які, своєю чергою, кидали в його бік досить суворі погляди. Він наблизився до Каменя й, знявши рукавичку з тремтячої правої руки, став повільно наближати її до каменя. Він ковтнув пересохлою гортанню, відчуваючи долонею, що поверхня каменю вже зовсім близько. Невже знову обман? Невже те, що з ним щойно сталося — випадкове помутніння, викликане переживаннями дня? Невже він не відчує Істинного Блага? Ні, ні, будь ласка, милостивий Боже, не допусти цього…

І камінь, видавши неголосний хлюпаючий звук, вмить прилип до його долоні. Це сталося так несподівано, що Вардос рефлекторно відсмикнув руку назад. Уся твердь каменю потягнулася слідом за рукою, видаючи в просторі надзвичайний мелодійний кришталевий передзвін. Багато хто з присутніх у Храмі ахнув, помітивши те, що сталося. Але Вардос на це уваги вже не звертав. Він сидів перед каменем із розкритим ротом, дивлячись на його прилиплу твердь до своєї долоні.

Це було неймовірно. Камінь прилип! Вардос став відчувати, як крізь долоню з глибин каменю в його тіло проникає щось неймовірне. Описати, що він відчував, він не міг. Він одночасно відчував себе піщинкою й чимось величним. У голові стала чутна мелодія з кришталевими переливами. Він ніколи її раніше не чув, але вона йому здавалася такою знайомою. І він зрозумів чому. Тому що це була музика Вічності. Дуже небагато вірян чули її. А тих, хто чув, називали благословенними. І вважалося, що сам Істинний посилав їм цю очищувальну душу мелодію.

Тим часом мелодія ставала все голоснішою й голоснішою в голові у Вардоса. Він відчував, як вона заповнює всю його істоту, немов друга душа. Це було прекрасно. Сльози блаженства й подяки Богу стали котитися з його очей. Він, усміхаючись, підвівся й торкнувся другою рукою в рукавичці до каменю. Твердь каменю прилипла й до цієї руки. Це було Благословення Боже. Вардос простягнув руки над собою. Кришталевий передзвін, що виходив від каменю, знову прокотився Храмом. І Вардос захотів танцювати в такт музиці, що заповнила його свідомість. Він почав плавні й рівномірні рухи плечима й руками. Потім похитування тілом, а після й зовсім закружляв у сольному релігійному танці. Твердь каменю закручувалася навколо Вардоса й спліталася у вузли, немов м'яка тканина. І так само легко розправлялася. А Вардос танцював і танцював, а присутні в храмі заворожено спостерігали цю картину.

У якийсь момент Вардос відчув, що сили покидають його, і він різко опустився на одне коліно перед Каменем Благодаті, упершись руками в підлогу, опустивши голову й важко дихаючи. Тіло Каменя відокремилося від його рук і неквапливо стало стягуватися, знову набуваючи стійкої міцної форми. У цю мить Вардос виразно почув надзвичайно красивий голос, що поєднував чоловічі й жіночі нотки. І голос цей вимовив: «Сину мій!».

Вардос різко підвів голову й, затамувавши подих, вдивлявся в образ Бога. Це він його покликав! Це точно! Він побачив свого нікчемного раба й назвав своїм сином. Сльози знову виплеснулися назовні. Вардос підповз до каменю й, обійнявши вже затверділий мегаліт, окропив його сльозами. Як же він любив Бога. Істинного Бога. А після того, що сталося сьогодні, й поготів. Тепер він точно знав, що любимий Богом, і частина Бога перебуває в ньому. І після смерті він пригорнеться до свого Творця…

Толеро дрімав у лодії, коли в неї вскочив Вардос. Той шмигнув носом, і Толеро помітив навіть крізь сонні очі, що Вардос лив сльози. Толеро провів рукою по обличчю, явно почуваючись краще після недовгого дрімання, і, зівнувши, звернувся до Вардоса:

— Ти що, ридав у Храмі, чи мені так здається? Вардос мовчки ствердно кивнув. Толеро здивовано спитав: — Що, серйозно сльози пускав? Чого?

Вардос подивився на Толеро. За його поглядом не можна було визначити його настрій, але голос був приглушений і м'який. Він відповів:

— Не впевнений, що ти зрозумієш. Хоча й мав би. Тобі треба було бути в Храмі… Толеро, я доторкнувся до Каменя, і він прилип до мене. Розумієш? Мене торкнулася Благодать Божа, розумієш?

Толеро кивнув, хоча за його обличчям було видно, що він ніби не усвідомлює значущість того, що сталося. Але Вардосу вже було байдуже на те, що його напарник настільки збожеволів, що не розуміє всю глибину події, що сталася. Вардос був переконаний, що його направляє десниця Господня в процесі проти прибульців. І ось зараз Істинний Бог торкнувся його, щоб довести, що він, Вардос, іде правильним шляхом. Як у роботі, так і в способі мислення. І тепер він знає, що люблячий Бог завжди поруч і завжди направить і врятує.