Глава 13

— Толеро, досить. Припиняй ці заморочки з хворобами, серйозно тобі кажу, — Вардос похитав головою й поблажливо продовжив:

— Минулого разу кидався під іскри Емів, вважаючи, що скоро більше світу не побачиш. Тільки заважав операції захоплення. І взагалі, як давно ти виявив, що знову захворів?

— Зовсім недавно. Але відчуваю, що я зсередини вже майже з'їдений. Усі емоції та відчуття під контролем цієї дивної хвороби. Це точно. Я — це не я. Від мене залишилася тільки оболонка. Ось що мене так сильно тривожить!

Обличчя Вардоса також набуло серйозного вигляду після почутого, і він перепитав:

— Емоції та відчуття контролює хвороба? Ти — тільки оболонка, виходить?

Толеро ствердно кивнув, дивлячись кудись у далечінь парку, і впевнено відповів:

— Так. Одна м'яка оболонка. Мною живе хвороба. І відчуває замість мене вона ж.

Вардос стиснув праву руку в кулак і несильно стукнув Толеро по тому місцю, куди опустив свій ціпок годеоновець. Толеро скрикнув, схопившись обома руками за забите місце й широко розплющивши очі. З обуренням у голосі він випалив:

— Навіщо ти це зробив? Ти не уявляєш, як болить у мене голова! А тепер ще дужче розболілася!

Вардос суворо подивився на напарника й відповів:

— Усе, Толеро. Досить цих дивних ігор у хвороби. Я стукнув тебе по голові й переконався, що вона досить міцна. Я не відчув ніякої «м'якої оболонки». Може, ти хочеш сказати, що це зараз хвороба скрикнула від мого удару? Усе! Досить. Це просто вже ненормально й навіть непристойно з твого боку — вигадувати про себе подібну дурість. Тримайся — зараз ми полетимо до Храму, потім гарненько поїмо й розійдемося по домівках.

Толеро злегка скривився й напівлежачи розмістився в лодії. Вардос знову вклав свою руку в кулю і, зробивши легкий жест, направив лодію вгору, тримаючи курс на Храм.

Храм Єдиного Істинного Благотворного Бога був висічений дуже давно в природній горі кольору шліфованого смарагду. Своєю архітектурою він значно відрізнявся від решти будівель міста. Високі колони зеленого й синього кольорів, виконані у формі спіралей, усіяли вхід до самої будівлі. Перед колонами горіли червоні й жовті вогняні стовпи, трохи вищі за зріст альманіфікареця, відбиваючись матовим блиском на поверхнях колон. За колонадою трикутний вхід відкривав доступ до широкого високого залу, освітлення в якому штучно приглушувалося, створюючи напівтемряву.

В дальному кінці залу на стіні з глянцевого чорного каменю було виконано золотими й бірюзовими фарбами величезний образ альманіфікареця, що одночасно поєднував у собі риси чоловіка й жінки. Це був образ, як вважали релігійно налаштовані громадяни, самого Єдиного Істинного Благотворного Бога. Малюнок належав пензлю невідомого майстра, що, звісно, стало приводом для народження багатьох легенд. Одна з них свідчила, що перед тим, як піти в небуття, Істинний Бог зазирнув у храм, де й відбився його образ. Вардос не раз розглядав цей образ так уважно, як тільки міг, вдаючись навіть до збільшувальних приладів. Він неодноразово переконувався, що образ був виконаний надзвичайно майстерно й мав дуже незвичайний ефект рефлектації — повністю відбивався в просторі на відстані кількох міліметрів від каменю. Це явище вчені минулого не змогли пояснити. А нинішні, об'єднавши свої зусилля з релігією, більше й не намагалися раціоналізувати це диво.

А перед чорним каменем розташовувався ще один незвичайний камінь, так само залічений до релігійних чудес. Він був каламутно-бежевого кольору й здавався дуже твердим, з гострими краями. Однак насправді він лип до рук альманіфікареця, який увійшов у релігійний екстаз або старанно молився. При зіткненні з каменем-липучкою релігійне почуття посилювалося в рази. Нерідко вірянина після цього забирали співробітники медичної служби — він бився в конвульсіях і з блаженною посмішкою на обличчі. А камінь знову набував своєї форми. Це називалося «Відчути Благо», оскільки камінь вважали маленькою частинкою тіла Істинного Бога. Вардосу, на жаль, ніколи не вдавалося так себе релігійно налаштувати, щоб камінь прилип до його рук. Скільки б він не молився — нічого не виходило, проте Вардос ніколи не залишав надії, що камінь вступить із ним у контакт.

Лодія з Вардосом і Толеро плавно опустилася на широкий майданчик, вигнутий півмісяцем перед Храмом. Сьогодні вірян на диво було мало — всього з десяток літальних суден, починаючи від лодій і закінчуючи середнім пасажирським судном синього кольору з відкритим верхом. Вардос і Толеро прибули якраз вчасно, оскільки починався дощ. Пурпурні великі краплі розбивалися безліччю мокрих ісок. Вардос і хиткий Толеро вбігли під дах Храму, поринувши в черговий релігійний феномен — священний гул. Цей гул був відчутний тільки в межах Храму, але ніякими приладами не реєструвався. Кожен, хто заходив сюди, відчував його вплив. В одних він пробуджував огиду, в інших — трепет, у третіх — захоплення. А були ще й четверті, які не переносили цього гулу й поспішно покидали Храм. Про них говорили, що душа в них охоплена чорною проказою.

Для Вардоса цей гул звучав особливо приємно. Його м'язово-поршнева система кровообігу стала працювати частіше. Храм і образ Бога на камені здалися йому сьогодні надзвичайно захопливими. Настільки, що він не міг відірвати очей від бездоганного лику Господнього. Як же він любив його — не можна було виразити словами. Сльози самі наверталися йому на очі, і він їх не стримував. Цих сліз не можна соромитися. Це сльози справжньої любові грішної істоти до свого бездоганного Творця. Він збирався на колінах, або навіть розпластавшись на підлозі біля каменя, плакати й спілкуватися з Істинним через молитви. Цілувати й обіймати Камінь Благодаті, возносячи йому хвалу й подяку, хоч той і не лип до його рук. Так! Сьогодні особливий настрій. І ці молитви та благоговіння будуть довгими — так вимагала душа перед Священним Ликом Істинного.