Глава 12

Мальвус, однак, через свій вік не надав значення дивній міміці на обличчі свого старшого співрозмовника й упевнено сказав:

— Зрозуміло… А може, я зміг би допомогти тобі з цією загадкою, дідусю Протосе? Протос лагідно посміхнувся, почувши це, і, погладжуючи Мальвуса по голові, м'яко відповів:

— Звичайно, Мальвіку, допоможеш. Прийде час, і ти обов'язково мені допоможеш. Я бачив багато світлих голів і чистих сердець, але твоє — особливе. І тому я навіть не сумніваюся, що ти допоможеш мені розгадати цю загадку. Але тільки пізніше, коли ти підростеш. Так, а зараз продовжимо нашу історію…

Однак Мальвус був уже охоплений цікавістю значно більшою, ніж прослуховування історії — бажанням розгадувати, лагодити й майструвати неймовірні предмети. Очі його загорілися, і він запитав Протоса: — А чому ж я раніше ніколи не чув цього звуку? Чому ви мені ніколи не розповідали про цю загадку, дідусю Протосе? Той, ще не підозрюючи, що інтерес Мальвуса вже перемкнувся, відповів, плямкаючи: — Зазвичай він у цей час не стогне. Сьогодні вперше пролунав цей звук у таку пору. А навіщо тобі було розповідати? Тільки зайвий раз тобі голову забивати завчасно? Ще занадто рано для тебе. Так от, слухай далі…

Але Мальвуса вже було важко зацікавити чимось іншим. Він почув у відповіді Протоса певну визначеність і крадькома запитав:

— Ви сказали ВІН? То це механізм якийсь? Дідусю, мені доводилося лагодити безліч магічних і сталевих механізмів неймовірної складності. Може, ми подивимося одним оком на цю загадку? А потім одразу ж повернемося й продовжимо історію?

Сказавши це, Мальвус одразу ж пожалкував, бо Протос став змінюватися в обличчі. Його охопило обурення, і він, скипівши, випалив:

— Тобто ти вже не хочеш слухати мої історії, а хочеш гнати старого в темряві, щоб він показував тобі цю розвалюху? Так от, не треба нікуди йти, я й так тобі скажу, на що схожа ця загадка. На великий старий міжзоряний корабель, ось на що. Точніше, він колись був ним, а зараз це шматок іржавого непотрібного мотлоху, який я не можу полагодити вже тисяча сто сьомий Д.І.С. Ось і вся загадка! То ти будеш слухати мою історію чи я зараз же лягаю спати?

У відповідь на цю тираду Мальвус закивав головою, схопив чашку, запхнув цілком печиво до рота й, відсьорбнувши, став мовчки жувати. Мальвус дуже не хотів засмучувати старого, розпитуючи ще й про те, що таке тисяча сто сім Д.І.С. Той ще кілька секунд сидів, невдоволено сопучи. Потім провів долонею по бороді, мабуть, намагаючись її розгладити. Потім зачерпнув собі з казана ще юшки й, повернувшись на своє місце, уже спокійним і злегка мрійливим голосом продовжив розповідь:

— Отже, на чому я зупинився… Отже… Ага! І оточили лицаря Вардоса поштові кур'єри та глашатаї всього міста, не наважуючись перервати його полум'яну й чітку промову своїми запитаннями. А лицар Толеро так і залишився на своєму місці, охоплений легкою дрімотою, тримаючи у витягнутій руці папку зі зібраними доказами…

                                                                                 * * *

Вардос, спритно маневруючи лодією, вихором увірвався в туман парку, затягнувши за собою іскристий різнобарвний шлейф. Попередження про те, що слід берегти голову, не допомогло Толеро. Гілка одного з дерев хльоснула його прямо по обличчю, і він, ахнувши, повалився на дно лодії. Вардосу стало навіть шкода Толеро. І так у нього щось не в порядку сьогодні з головою, ще й постійно по ній завдаються удари. Він із легкою турботою в голосі крикнув:

— Лежи, не вставай! Зараз ще раз крізь крони дерев пролетимо й знову пірнемо!

Толеро щось нерозбірливо буркнув, залишившись лежати. У той момент, коли Вардос направив лодію вгору, в туман парку одна за одною влетіли лодії з репортерами. Пілот однієї з них виявився не дуже спритним, і вона вдарилася об землю, прооравши рвану борозну в коричневій землі. Кілька репортерів випали з неї й, голосно обурюючись, знову забралися на свої місця. Тим часом Вардос уже піднявся досить високо, направив лодію за будинок і знову помчав униз, у парк. Він сподівався, що ці маневри допоможуть їм відірватися.

Туман парку знову прийняв у свої ласкаві обійми грубу швидкісну лодію. І тут Вардос випустив з уваги одну гілку, зачепивши її правим бортом. Толеро підкинуло, і він знову стукнувся головою, коли приземлився. Але Вардос встиг жахнутися іншого. Він на короткий проміжок часу втратив керування лодією, і вона, кружляючи, прямувала в бік остовпілої від жаху дівчини. Але у вирішальну мить з-за одного з дерев вискочив високий альманіфікарець і, підхопивши дівчину, потягнув її вбік, перекинувши на землю й накривши собою.

Але трагедії не сталося. Вардос задовго до того, як лодія наблизилася на небезпечну відстань до дівчини та її рятівника, знову відновив керування й попрямував углиб парку, кричачи двом лежачим альманіфікарцям:

— Вибачте, це вийшло випадково! — розуміючи, як це безглуздо звучить.

І взагалі він почувався дуже безглуздо, і можна навіть сказати, не в своїй тарілці. Як таке могло статися? Зовсім недавно він насолоджувався своїм героїзмом, зараз він почувається немов дрібний пакосник — хуліган. Це все неправильно! Слід терміново вирушати до Храму. Слід терміново помолитися, і тоді стане набагато легше. Він зупинив лодію за деревом, ширина стовбура якого повністю закривала її. Дерево було старим, тому вже було не таким прозорим, а скоріше каламутним. До того ж крізь бляклий напівпрозорий стовбур були видні внутрішні деревні капіляри, немов кровоносна система, по яких повільно, знизу вгору, до листя текли жовта й біла рідини. Звуків наближення переслідувачів не було. Скоріш за все, погоня припинилася.