Глава 11

Вардос знову з високо піднятою головою й переможно розправленими плечима розташувався за кривою трибуною, чекаючи, коли газ зовсім розвіється. Навколо чулися стогони й жалібні плачі постраждалих. До зали вбігли співробітники швидкої допомоги в червоному одязі та озброєні військові комісари. Усі вони почали допомагати потерпілим і пораненим вибиратися з-під зруйнованих сегментів зали.

Вардос байдуже спостерігав за цією картиною. Він вважав, що це покарання за недовіру. Адже перед процесом він просив посилити охорону, попереджав і Кірпа про можливу атаку. Але ж ні! Ніхто його не слухав — ось тепер це й сталося.

Толеро отямився й, хриплячи, навколішках підповз до трибуни. Сиплим голосом він запитав:

— Що сталося? Голова гуде… Вардосе? Вардос поблажливо посміхнувся, подивився на напарника й відповів:

— Усе сталося значно краще, ніж я міг припустити, Толеро. А голова в тебе болить через твою неуважність. Я тобі за два дні до процесу казав узяти з собою дихальну маску. Де вона? У тебе її немає. Ти забув її захопити, так?

Толеро замість відповіді розсіяно дивився на Вардоса. Той усе так само поблажливо посміхаючись кивнув:

— Ну, нічого страшного. Усі небезпеки й хвилювання вже позаду. Ти мені дуже допоміг, до речі. І зараз я хочу, щоб ми з тобою закінчили те, що почали до атаки. Згоден?

Толеро незграбно сів на підлогу й дивився на Вардоса нетямущими очима з напіввідкритим ротом. Настрій у Вардоса після атаки злетів до неймовірних висот. Можна сказати, він був щасливий, і тому нерозуміння Толеро не викликало в нього роздратування, а навпаки — навіть співчуття й турботу. Він допоміг Толеро спертися спиною об криву трибуну й сказав:

— Ось так тобі буде зручніше. Поклади голову ось сюди, на виступ. Так краще? Добре! А тепер давай, зроби знову голообрази й продовжимо.

Толеро невпевнено провів кілька разів рукою по монеті, і знову перед ним виникла куля з об'ємними образами підозрюваних. Вардос постукав корпусом Ема по трибуні, створивши гучний металевий звук, від якого Толеро скривився, оскільки він луною відбився в глибинах його ураженої ударом голови. А Вардос на додачу ще й дуже голосно почав говорити:

— Прошу вашої уваги! Прошу вашої уваги! Нас грубо перервали, але тепер ми можемо знову продовжити наше засідання без перешкод і встановити вину підозрюваних та їхніх спільників у повній мірі!

Однак у ситуації, що склалася, ніхто не звертав уваги на Вардоса. Стогони, медичні працівники, постраждалі й репортери, які висвітлювали цю надзвичайну подію, — це було зараз центральною темою, яка привертала увагу всього міста. Вардоса ж це не турбувало абсолютно. Він повинен був виконати свій обов'язок охоронця порядку та спокою мешканців прекрасного міста Альманіфікарту до кінця. Він озвучував пояснення до образів-доказів із заворожливою спокійністю.

Несподівано до трибуни підскочив Кірп. Він хитався, його обличчя було перекошене від гніву, і він закричав:

— Ти що, збожеволів? Що ти робиш? Невже ти не помітив, ЩО сталося? Припини негайно! Я наказую тобі! Вардос, не дивлячись на начальника, холодно відповів:

— Я чудово бачив, що тут сталося. Більше того, я попереджав вас про можливу загрозу, а ви проігнорували мої застереження. І, ґрунтуючись на цьому, я відмовляюся виконувати ваш наказ, оскільки він злочинний за своєю суттю. А зараз відійдіть убік і не заважайте мені виконувати обов'язок, який я клявся виконувати, складаючи присягу!

Кірп заскреготів зубами від люті й кинув блискавичний погляд на Толеро. Той залишався нерухомим, ніби поруч не було начальника. Кірп знову пронизав поглядом Вардоса й випалив:

— Ти поплатишся за це, Вардосе. Це тобі просто так не минеться! У цей момент до них уже поспішали репортери, але Вардос встиг парирувати:

— Як би ВИ не поплатилися за все, що сталося, Кірпе. Особливо якщо я захочу написати рапорт з усіма ВІДПОВІДНИМИ деталями для сенату.

Від подібних слів сили залишили Кірпа, і якби не репортери, що підбігли й підхопили його, він повалився б на підлогу. Вардоса вже такі дрібниці не цікавили. Він знову продовжив повний виклад пояснень до доказів, зібраних у процесі розслідування. Аудиторією йому тепер слугували репортери всіх новинних організацій міста, які не наважувалися перервати запитаннями його палку й водночас розмірену промову. А Толеро так і сидів, тримаючи на долоні пакет доказів і спершись об трибуну. Він був охоплений легкою дрімотою, зі спокійним виразом обличчя…

                                                                                  * * *

Розповідь Протоса була перервана гучним, але глухим скреготом металу. Мальвус перестав пити солодку рідину й поставив чашку на стіл, дивлячись на Протоса широко розплющеними очима. Скільки він прилітав до дідуся Протоса — жодного разу не чув нічого подібного. Немов величезні сталеві легені випустили стиснуте повітря й одразу ж обвалилися. Протос допив зі своєї склянки, поставив її на стіл і загадково промовив:

— Знову стогне… Бідолаха…

Мальвус після цих слів обернувся до дверей хатини, з острахом дивлячись на них. Він усе ще чув, як луна цього жахливого стогону гуляє серед напівзгнилих останків колись великого Міста Забутих Богів. Уява малювала йому, що за дверима бродить величезне металеве чудовисько, може, навіть велетенський павук, який розминає свої лапи з таким моторошним звуком. Мальвус тихим голосом запитав: