Глава 4

Вардос досить довго стояв під будівлею Виконавчої управи, чекаючи напарника, який, як завжди, затримувався. Вардос Тартос мав статну статуру: струнке тіло з міцними плечима, вбране у мармурово-молочну, шовковисту на дотик шкіру. Його світло-блакитне напівпрозоре волосся плавно розвівалося у просторі, а насичені яскраво-жовті очі допитливо вивчали світ довкола. Це була професійна звичка — Вардос обіймав посаду старшого комісара безпеки сектора Донель у місті Альманіфікарту. Або, як називали його деякі прибульці, не здатні чітко вимовити назву, — Місті Смарагдової Спіралі.

Тонка блідо-рожева смужка на гладкому обличчі, вигнута по краях донизу, та маленький отвір замість носа вважалися у них ознакою мужності. Тіло Вардоса вкривало довге темно-кремове вбрання з широким подолом. Як і в більшості донельсів — місцевих жителів, — його одяг мав безліч стрічок різної довжини, що коливалися в такт волоссю. На ногах він мав зміцнені білі чоботи, гострі носки яких раз у раз визирали з-під хвилястого краю одягу під час ходьби. Чотирипалі долоні ховалися у витончених білих рукавичках, оздоблених червоними візерунками. Талію перетягував широкий синій пояс, густо вкритий білим, жовтим та червоним орнаментом.

З лівого боку до пояса на магнітному замку кріпилася персональна зброя комісара — одноручний енерготон Емельтуса. Це був довгастий обтічний пристрій із круглим отвором з одного боку та ширшим пазом для руки з іншого. У глибині паза ховалася клавіша — пускач заряду. Прицілом слугували три маленькі кульки, що оберталися в просторі: щойно ціль потрапляла в поле зору, вони утворювали трикутник, який спалахував яскраво-червоним.

Енерготон виблискував синім глянцем. Вардос машинально торкався його, крокуючи туди-сюди й відчуваючи заспокійливу вагу смертоносної зброї. Він чекав на молодшого комісара Толеро Дісту. Той був таким же міцним уродженцем Альманіфікарту, так само з відзнакою завершив підготовку, проте, на відміну від Вардоса, Толеро був надзвичайно неуважним і розсіяним. Саме тому за десять д.і.с. (Декад Вічного Світла) служби він не просунувся вище виконавчої посади. Толеро постійно забував про зустрічі, губив зброю, топтав докази на місці злочину й вплутувався в бійки з усіма підряд: прибульцями, місцевими чи напівкровками.

В останньому Вардос часто підтримував напарника, особливо коли йшлося про іноземців. Комісар недолюблював прибульців. Почуття, що в юності було захопленням, з роками перетворилося майже на ненависть. Для цього була вагома причина, про яку він намагався не згадувати.

Вардос звів очі до неба. За хмарами чітко проглядався жовто-червоний об’єкт, що постійно змінював форму. Поглинач! Вардос не міг дивитися на нього без огиди. Багато хто, зокрема й сам комісар, вважав, що цей мерзенний механізм активувався саме через прибульців. Коли Поглинач увімкнувся, Толеро був ще замалим, щоб щось запам’ятати. Можливо, він належав до тих щасливців, які не відчули на собі його впливу, і тому не усвідомлював, наскільки мерзотна річ ширяє над головою. Вардос заздрив таким людям.

Боковим зором він помітив Толеро. Той поводився дивно: озирався навколо й наполегливо намагався розгладити стрічки на поясі. Напарник був у червоному, недбало заправленому одязі із зім'ятим коміром. Зброї при ньому не було; він виглядав так, ніби щойно прокинувся після анабіозного сну й поспіхом примчав сюди. Толеро кілька разів повертав голову в бік Вардоса, але ніби не впізнавав його. Він витріщився на будівлю Виконавчої управи так, наче бачив її вперше.

Вардос відзначив, що сьогодні напарник перевершив самого себе. Така поведінка була за межею терпіння, особливо сьогодні, коли вони мали свідчити перед слідчим комітетом. Стримуючи гнів, Вардос глибоко вдихнув і гукнув:

— Толеро! Я тут! — і додав подумки: «Якщо ти, звісно, шукаєш мене, а не власну голову».