Місто сили

Десь на сході України в серці Слобожанської землі знаходиться місто Сили. Воно має свою кровоносну систему, якою рухаються метро, тролейбуси, трамваї та нескінченна кількість маршруток. Силу, що живе в його серці, бачить кожен, приїжджаючи до нього. Це незвичайне місто з добрими та незалежними людьми — майстрами, вченими та мрійниками. В тиші ночі можна почути, як мріє Харків…

Мешканці люблять своє місто попри різну владу та обставини.

Одного разу воїни зла спробували поставити його на коліна. Вони не любили мріяти, не терпіли світла й прагнули лише порожнечі й забуття. Орда люті повзла полями до міста, руйнуючи крок за кроком усе живе на своєму шляху.

— Ми назавжди знищимо вашу культуру! — кричала темрява, намагаючись оселитись у думках мешканців. — Ми погасимо світло у ваших серцях. Ви з часом не спам’ятаєте, ким були.

Над містом замовкли пташки, почорніло від пострілів небо, і тільки чутно було, як вилітають шибки у вікнах. Але місто не злякалося — його мешканці піднялися на захист.

— Ми бачили й не такі бурі, — казали старі дуби в саду Шевченка, — але жодна з них нас не зламала. Ми маємо глибоке коріння, ми пам’ятаємо силу людей, що посадили нас.

— Ми із залізобетону, — вторив їм Держпром, проводжаючи по бруківці своїх воїнів на захист міста.

— Ми встоїмо в будь-якому випадку, — відповідала їм Телевежа на Павловому Полі, — як би зараз не було всім важко.

— Ми ніколи не здаємось, — тихо прошепотіла перетворена на руїни Північна Салтівка.

— Нас тьмі не подолати, — залатуючи фанерою вибиті вікна, відповів Університет.

— Усі нещастя змиє вода, та прийде Перемога! — спокійно, як завжди, журчав Дзеркальний струмінь, даючи всім Надію.

Діти із жінками рятувалися від постійних бомбардувань у метро. Малеча сиділа перелякана біля своїх матерів, немов птахи під час напасті. Не було тут ні сміху, ні ігор… А темрява намагалася захопити місто.

У підвалі старої бібліотеки самотньою залишилася купа дітей. Хто спав, хто тихесенько плакав. Між них була дівчинка Ніка з очима кольору літнього неба. Вона була дуже допитливою та любила читати. Озирнувшись навкруги, вона вирішила подивитися старі книги, що стояли скрізь на полицях і зберігали багато таємниць. Раптово дівчинка побачила книгу «Загадки старого міста», яка була така ветха, що майже розсипалася в долонях. Коли вона розгорнула її та почала читати, то почула з книги незвичайний голос, а навколо неї стало зароджуватися світло.

— Свобода — це те, що не можна відібрати. Ваша сила — у вашій історії та любові до міста. Це і є Ключ до перемоги над ворогом, — промовив голос. — Щоб його знайти, треба пройти випробування на знання історії вашого міста. Ви згодні на це?

Дітлахи з недовірою почали озиратись навколо. Плач слабшав.

— Так, починай свої запитання! — гукнула Ніка, яка опритомніла першою.

Голос продовжував:

— Відгадайте, про що йде мова в загадці:

Ця площа розміром вражає,

В Європі більшої немає,

Сухий фонтан усіх дивує,

Веселі забавки вирують.

— Площа Свободи, — швидко відповів хлопець, який сидів поодаль.

Діти побачили, що у світлі виникають образи, як будується площа та як робочі викладають на ній бруківку.

— Це правильна відповідь, але продовжуємо далі:

Символ незламності, сірий гігант,

З заліза й бетону цей діамант.

Бачив багато, сто років живе,

Жоден гість міста не омине.

— Держпром, — відповіла Ніка не замислюючись.

Світло ставало сильнішим. З’явилося зображення велетня, що нависає над площею Свободи.

Голос промовив наступне запитання:

Збудували ці дороги

У тунелях довгих-довгих.

Нас підземний красень-світ,

Наче фея, полонить.

— Це Метро! Артерії міста, як казав мій дідусь, — згадала дівчинка, що сиділа вглибині підвалу.

І тут у потоці світла виник потяг, що виринув із темряви. «Тук-тук», — стукотіли колеса. І їх монотонний звук огорнув малечу відчуттям спокою, тепла та безпеки.

— І знову ви маєте рацію! — відреагував глас. — Йдемо далі:

Острів знань, на ньому — вежа,

Тут можливості безмежні.

Треба вчитись, працювати,

Аби вежу ту здолати.

— Звісно, це Університет! Я там обов’язково буду навчатися, — дівчинка в окулярах подивилась із надією.

У світлі з’явилося зображення студентів, які навчаються в аудиторіях.

— І знову я приймаю відповідь. Наступне:

Біла альтанка, басейн, шоколад —

Знає в нас кожен про цей водоспад.

Не оминути чарівну красу,

Веселки струмки нескінченно несуть.