Новий знайомий

Темна фігура сиділа, зігнувшись над старим металевим столом, що був укритий тонким шаром пилюки. Пальці незнайомця повільно перегортали пожовклі папки з документами та записами, і кожен рух тіні віддавався тихим шурхотом його сірого, давно зношеного костюма. У кімнаті пахло іржею та старою вогкістю. Десь здалеку, із сумного нутра приміщення, долинув глухий кашель — різкий, надломлений.

Фігура різко здригнулась та миттєво повернула голову на звук. Потім швидко підвелась і підійшла до лежачого на підлозі чоловіка.

— Де я?.. — прохрипів я, ледве розплющивши очі.

— Спочатку скажи, хто ти? — голос незнайомця був напружений, наче струна.

— Ні... ти перший, — видихнув я.

Холодне лезо ножа ковзнуло по моїй шиї — гостре, металеве, із запахом мастила.

— Так? — видушив я крізь зуби.

— Добре, добре, тільки прибери ніж... Мене звуть Саня, Саша. Я — сталкер. Просто сталкер, — відповів я, відчуваючи, як лезо тремтить разом із рукою хлопця.

Тремтіння було помітним. Ніж смикався в його пальцях, і ставало зрозуміло: він більше боїться мене, ніж я його.

— Ніж то у тебе, — сказав я тихо, — але що він тобі дає?

— Я можу вбити тебе одним ударом.

— Та ти що, справді? Я теж.

— Я... я обшукав тебе. У тебе нічого немає... — голос його став тоншим, нестійким.

— Справді? А ти впевнений?

Мовчання повисло в повітрі, тяжке, липке.

Нарешті незнайомець видихнув:

— Денис... Мене звати Денис.

— Зрозуміло, — сказав я. — То це я тебе, виходить, рятувати прибіг?

Він відвів погляд.

— Ну… схоже, що так.

— То якого дідька ти свого рятівника тут прив’язав і ножем у горло тикати почав?!

— Я ж не знав, хто ти… Може, ти один з тих…

— Ага. І стріляв я в ту потвору теж, щоб тебе обдурити?

— Добре, все… досить, — буркнув він.

Лезо торкнулося моєї шкіри востаннє і перерізало пута. До пальців одразу хлинула кров — приємно-гаряча, повертаючи відчуття. Денис, тепер уже без ножа, допоміг мені підвестися.

— Ти… пробач мене, просто страшно… я не знаю… — він знову почав плутатись у словах.

— Досить. Я все розумію, — холодно відказав я. — Краще скажи: де ми взагалі?

Денис ковтнув повітря.

— Коли та падла тебе в стіну відкинула, я з клітки вибрався. Воно там досі б’ється… чи вже ні. Я тебе схопив і відтягнув у першу ж кімнату. Тут ми і є.

— Добре… Де мій рюкзак?

— У коридорі залишився. Я… не встиг забрати.

— Та нічого, — видихнув я. — Розумію.

— І що нам тепер робити? — спитав він.

— Збираємося і йдемо.

— Як?! Там же…

— Денисе, — перебив я, — якщо ми не виберемося, то здохнемо тут і без цієї потвори — від холоду, голоду чи чогось ще. Повір, варіантів тут більше, ніж нам хотілося б.

На його обличчі було видно страх, але й розуміння того, що я правий.

— План?

— Беремо металеву хрінь будь-яку. Виходимо тихо. Шукаємо мій рюкзак. Після цього — до виходу.

— Вихід? Ти знайшов його??

— Так. Але прийшлось бігти рятувати тебе.

На мить Денис опустив погляд. Схоже, йому стало трохи соромно за те, що він відібрав у мене можливо єдиний шанс вибратися звідси.

— Ну я…

— Та нічого, — я легенько посміхнувся. — Навіть краще, що нас тепер двоє.

Я вже зробив крок до дверей, коли світ перед очима пішов рябою темрявою. Ноги підкосилися, і я впав. Денис встиг підхопити мене, поклав на підлогу.

— Ти чого?!

— Та… всі ці трюки з відльотом у стіну… мені вони не на користь, — прохрипів я. — Дивно, що я взагалі прокинувся.

Спина палала болем, наче хтось бив мене гарячими молотами. Голова пульсувала.

— Що робити? Чим допомогти?! — захвилювався Денис.

— У рюкзаку. Таблетки. Йодокалін. І їжа. Принеси.

— Я? Сам?

— Ну я ж не піду.

— А якщо воно там?..

— У тебе є зброя.

— Два патрони всього…

— Значить, два шанси вижити. Іди.

Він постояв кілька секунд у дверях, стискаючи пістолет, тоді вийшов.

Я залишився сам у тихій, вогкій кімнаті. Дістав цигарку. Пальці трохи тремтіли, але вогник запальнички видав коротке клацання, і дим обволік легені.

Сиджу, думаю: чому ці створіння вбили всіх… але хтось із вчених, здається, ще живий?

Хто скинув мене у канаву?

Хто вбив Макса?..

Чорт забери…

Двері рипнули. Денис повернувся — з посмішкою.

— Ти чого либишся? — спитав я.

— Та це… знайшов твій рюкзак! І ще… та потвора там лежить. Мертва. Вся обпечена.

Я в думках прошепотів:

— Я ж обіцяв…

Цього разу я і справді посміхнувся щиро.

Він протягнув мені кілька таблеток.

Жовті невеликі крапельки життя теплом розлилися по моєму тілу.

— Слухай, у мене тут у сумці дещо було, — сказав Денис і шарив рукою по дну своєї торби.

— Що у тебе там? — намагаючись підвестися, тихо спитав я.

— Та ось тримай, — він сунув мені у руку щось — таблетки, невеличкі білі крапочки.

— Що це? — з долею недовіри спитав я.

— Це знеболюючі, не хвилюйся. Вони мають зняти біль і покращити твоє самопочуття, — заспокоював мене.

Я без сумніву закинув їх до рота.

Денис допоміг дістатися до старого скрипучого пружинного ліжка, на якому я якомога комфортніше влігся.

Я лежав і думав, поки Денис сидів за столом, роздивлявся зброю, посміхався і щось говорив про себе. На вигляд йому було не більше 18. Невеликого зросту, русявий хлопець із зеленими очима. Стара каска нависла на ньому величезним тягарем, на кілька розмірів більша за його голову, схожа на мою, але без скла і зовсім чорного кольору.

Я лежав і думав.

Я бачив його вперше і знаю всього кілька хвилин, але, незважаючи на це, вірив йому. Мабуть, тому що загалом і не має кому ще вірити.