протокол зародження

[Фрагмент 1. Протокол пробудження — 06:45]

— Андрію Вікторовичу, прокидайтеся — почався робочий час.
— Андрію Вікторовичу!
— Андрію, вставай, давай!

Андрій неохоче розплющив очі.
— Та йду, та йду...

Він підвівся з ліжка. Десь у коридорі тонко пищали монітори. У повітрі стояв запах стерильної вологи та хімічної чистоти.
Усе довкола нагадувало рутину, в якій життя й смерть давно змішалися в один холодний ритм.
Вбраний у білий халат і шапочку, Андрій вийшов із кімнати. Його рухи були механічні: застібнути халат, поправити окуляри, перевірити кишені — автоматизм, доведений до інстинкту.

— Що там сталося? — сонно спитав він, коли вони йшли довгим білим коридором.
Стеля здавалася низькою, лампи світили рівним, глухим світлом, що стирало відчуття часу.

— Зараз самі все побачите, — коротко відповів колега.

Їхні кроки відлунювали серед скляних дверей, камер дегазації, лабораторій і кабінетів, у яких час, здавалось, завмер. Нарешті вони вийшли до великої кімнати, розділеної товстим склом.
За склом — щось, що змушувало серце прискорено битися навіть у тих, хто давно звик до смерті й металу.

---

[Фрагмент 2. Камера спостереження / Суб’єкт 067]

Після входу до камери очищення чоловіки одягли захисні костюми й увійшли до лабораторії. Їх зустріли кілька вчених — обличчя за масками, лише очі видавали втому, байдужість або страх. Повітря було важке від антисептика та запаху старої крові, що ніколи не змивається з металевих столів.

— Доброго дня, — промовив Андрій.
— Доброго, містере Андрію, — відповів чоловік у зеленому комбінезоні, потиснувши руку.

Рука тремтіла ледь помітно. В очах світилася звістка, що могла перевернути все.

— То навіщо я вам сьогодні? — спитав Андрій.
— Хочу повідомити: експеримент вдався. Мертвий солдат ожив. І він... говорить. Схоже, навіть відчуває емоції. Ваша ідея — зібрати кількох у одного — справді спрацювала.
Хочете подивитися на свій витвір?

За товстим склом стояло створіння, закуте в ланцюги. Воно повільно рухалося, ніби щойно навчилося існувати заново. Погляд — осмислений, холодний, із блиском усвідомлення. Не агресія — цікавість.
Андрія стиснуло всередині, але не від страху — від захоплення. Його «дітище» жило.

— Дайте мені його справу, — попросив він.

У руках — папка з написом 067.
Він відкрив її.

Головний суб’єкт:
Михайло Старицький, ліквідатор.
Помер від сильного впливу радіації.

Органи використано:

1. Серце — Сергій Миколайович

2. Легені — Артем Олександрович

3. Шлунок — Кріс Вокер

4. Печінка — Гліб Вікторович

Клац — папка замкнулася. Усе стало офіційним фактом.

---

[Документ №067-EX / Початковий етап програми “Останній шанс”]

У залі для нарад — четверо вчених. Освітлення тьмяне, повітря сперте.
Високий чоловік у білому халаті говорив, наче проголошував маніфест:

— Колеги, перед нами — завдання державного рівня. Ми маємо створити універсального солдата. У нас немає часу, немає ресурсів, тому розпочинаємо програму «Останній шанс».

Він зробив паузу, вдивляючись у темні обличчя колег.

— До нас надходитимуть люди після аварії на ЧАЕС. Вони — наш матеріал. Ми повинні дати їм нове життя. Але це мають бути не просто живі істоти — це мають бути зброя, солдати, які не знають страху.

— Вибачте, — перебив один, — але я бачив їхні тіла. Ми не створимо з них нічого. Вони напівмертві.

— Ми можемо замінити кров, — тихо мовив молодший. — Вживити у шкіру хітинові пластини, додати гени тарганів — вони переживуть усе.

Мовчанка. Хтось дивився в підлогу, хтось — у порожнечу.
З цього моменту людяність залишила залу.

---

[Польовий звіт / Поведінка суб’єкта після активації]

Суб’єкт 067 прокинувся.
Дихання глухе, рухи ривкові. Очі поступово прояснювалися.

— Дайте йому поїсти, — сказав Андрій, усміхаючись. — Мій хлопчик голодний.

— А чим його годувати? — озвався технік.
— Тим, що є. Готуйте до експериментів.

Коли їжу принесли, запах смаженого перекрив антисептик. Суб’єкт їв жадібно, мовби ковтав саму силу життя.
Хтось із персоналу прошепотів:
— Це ж людське м’ясо…
— Це не людина, — холодно відповіли. — Це труп.

---

[Протокол 19 / Інтелектуальна оцінка суб’єкта]
— Він готовий? — запитав Андрій.
— Так, містере Андрію. У кімнаті №19.

Темний коридор, лампи миготять. Кімната — холодна, у повітрі запах озону й металу.
Суб’єкт сидів у кутку, зв’язаний.

— Розумієш мене? — промовив Андрій.
Суб’єкт видав глухий стогін.

— Ммм... голосові зв’язки ще не працюють. Але ми це виправимо, — зловісно посміхнувся вчений.

Він поставив перед ним дзеркало. Створіння побачило себе — і закричало. Крик був людський, але розірваний, з глибин болю.
Андрій натиснув кнопку — тіло сіпнулося від струму.
— Подивись! Ти ж прекрасний! — вигукнув він.
Крик знову.
Електрошок. Сльози. Біль. Дзеркало.
Так народжувалася покора.

---

[Протокол 21 / Випробування фізичної витривалості]

— Ну що ж, хлопці, почнемо, — Андрій зарядив старий АК-47.
Суб’єкт був прикований до стіни. Тіло — покрите синіми наростами, мов броня.

Постріл.
Звук відбився від бетонних стін, мов грім.
Монстр рвонувся, металеві ланцюги напружились.
Другий постріл. Третій.
Хтось із вчених не витримав і впав на підлогу, затуливши вуха.

Ланцюги не витримали.
Туша кинулась уперед. Крики, хаос, кров.
Андрій натиснув кнопку — тіло впало, сіпаючись у конвульсіях.

— Ай-ай-ай... хороші хлопчики так не роблять, — прошепотів він, витираючи окуляри.

---

[Шматок листка / Неофіційний звіт]