Хтось поруч

Йшов я темним коридором, не знаючи, куди і навіщо, але рухався, ніби мене вело щось незриме. Запах плісняви та сирості в’їдався у мозок.

Старі коридори з облізлою, здутою фарбою поступово змінювали один одного.

Мої кроки відлунювали глухим ехом.

Через якийсь час розум потроху повертався до мене.

Ноги сильно боліли, і я вирішив зупинитися, щоб трохи перепочити, обдумати все і вирішити, що робити далі. Довго роздумувати не став: зайшов до першого-ліпшого кабінету, що трапився на моєму шляху. Усередині знаходилися старий стіл, стілець, купа мотлоху і ще щось. Підійшовши ближче, я побачив старий сухий плакат, а на ньому — план.

План цього старого місця! В моїх очах блиснула надія. Я зачинив за собою старі трухляві двері і почав роздивлятися схему. На ній було зображено дуже багато приміщень і вихід, який, як мені здавалося, знаходився на іншому кінці цієї дивної споруди.

"Що ж, схоже, я знаю, що тепер робити," — сказав я, видихаючи повітря. Наблизившись до старого столу, я сів прямо на нього і закурив. Слабкий вогник блиснув у темряві.

Сидячи, я прокручував у голові всі ті моменти, коли все було добре: коли я зі своїм кращим другом бігав по місту, знімаючи то кішку на дереві, то ще щось безглузде.

"Сказав би мені хтось тоді, що зараз я буду сидіти в якомусь бункері — чи що це взагалі таке? — тікаючи і ховаючись від невідомих створінь..."

Я би точно дуже гучно розсміявся. Хотів би, щоб так і було, щоб все було по-старому, щоб мій друг знову був живим.

Я просидів так доволі довго, поки цигарка не закінчилася і не обпекла мені пальці.

Я встав і почав шукати щось, що могло б мене захистити. І тут мені спала на думку одна ідея: я заліз у рюкзак і дістав звідти сигналку Макса, відкрив. Всередині був патрон. Я зрадів, як малюк. "Максе, друже, дякую! Я обіцяю, я знайду вихід звідси, приведу поміч та знищу всіх. Жодна мерзота не вийде звідси живою!" Я взяв її в руку.

Увімкнув ліхтарик, звірився з планом і пішов у темряву.

Луч мого ліхтаря розрізав морок.

Поки я рухався вздовж коридору.

Темрява обмина́ла мене, наче вода.

Через деякий час...

Усе тут здавалося мені підозрілим. Повсюди бігли тіні. А може, то були не тіні?

Але я йшов, незважаючи ні на що, бо розумів, що маю вибратися звідси, адже я пообіцяв.

Коридор простягався переді мною немов безкінечний.

Через певний час я уперся у зачинені двері.

Старі, важкі, металеві.

Вони стояли непохитно переді мною, як охоронці.

Я почав думати, що мені робити, почав шарити по стінах.

І знайшов старий поворотний механізм, пофарбований у жовто-помаранчевий колір.

Приклавши всі зусилля, мені вийшло його трохи провернути.

І двері розсунулися, пускаючи мене вперед. Там на мене чекала невелика кімната білого кольору, який від часу посірів і став схожий більше на колір старого металу.

І тут я побачив дещо незвичне.

По боках цієї кімнати стояли стійки з якимись дивними костюмами.

Схожими на старий радянський хімзахист, але з дивним шоломом, наче для військових, з опускним склом.

Темно-сірого кольору.

А зверху — табличка, стара, подряпана, але все ж таки читабельна: прохід без костюмів заборонено і череп 

"Що ж, перевіряти долю я не хотів," — тому почав надягати стару гуму на тіло.

Вона була холодна і важка, але краще так, ніж померти від невидимого ворога.

Я почав думати, як відкрити двері, аж тут почув дивний звук із коридору, з якого щойно вийшов. І, як на зло, саме в цей момент у мене почав гаснути ліхтар.

"— Йоб твою!"

Я швидко почав нишпорити по рюкзаку, щоб знайти щось, що може світити. І тут:

"— Фаєри, точно!"

Я схопив один, підпалив кінчик.

Червоне світло залило приміщення.

Я стояв посеред нього, розставивши руки.

Я почав прислуховуватися.

І тут...

Страшна здогадка, як електрошок, пробила мене з ніг до голови: коли я відкривав важіль, на ньому було багато пилу та павутиння, що означало, що його давно ніхто не чіпав.

Інших коридорів чи заворотів я не бачив — тільки кімнати та кабінети. Що означає, що...

Подумати я не встиг: величезна лапа протиснулася в отвір, звідки я виліз, і схопила мене прямо за шию, почала тягти на себе. Голову і шию здавило, як у лещатах. Воно намагалося витягти мене, щоб зробити зі мною щось страшне.

Я закричав:

"— Ааааа, сука!"

Але більше страху в мені не було. Я ненавидів їх за те, що вони зробили з моїм товаришем. Я казав, що вб’ю всіх, і ця потвора буде першою.

Я швидко перехопив фаєр та ткнув ним прямо в око цьому монстру.

Страшенний крик розірвав підвал.

Палаюча палиця у моїй руці пробила отвір у голові. Воно відскочило від мене, а фаєр так і залишився в голові цього покидька.

Він бігав із боку в бік, бився в конвульсіях.

Я ж натомість схопив перше, що трапилося мені під руку, підбіг до нього.

Удар помазав. Ще раз.

Попав кудись.

Збоку в голову прилетів удар.

Він хаотично махав своїми кінцівками.

Я бив і бив, не знаючи куди.

Я не зупинявся.

Навіть після того, як він упав.

Останній стогін — і воно замовкло.

Я впав на бетонну підлогу.

Я лежав на спині. Голова боліла від сильного удару, але мене це не хвилювало. Я вбив його! Вбив! Я зміг!

І тут — тріск дозиметра. Я його не чув, тому що був зайнятий іншим.

Я швидко відповз від нього, і чим далі я віддалявся від трупа, тим тихіше кричав дозиметр.

"— Ось воно в чому!"

Я дістав ще один фаєр.

Червоне світло знову освітило обличчя монстра.

На мене дивилося щось дуже страшне.

Він був, наче зшитий з різних шматків шкіри.

Величезний, два метри у зрості.

І дуже-дуже товстий, якщо можна так сказати.

Схоже, він тут добряче їсть.