Пошук

Я залишився сам у цьому проклятому місті. Я не знаю, що робити.

На спині — безліч подряпин.

Куртка та кітель повністю порвані.

Я сидів біля дерева, у тих самих кущах, де прокинувся кілька хвилин тому, і не знав, що робити.

Я не виберуся сам. Макс — мій друг, якого я знав ще зі школи, завжди міг прийти на допомогу. Зараз він зник, і, мабуть, уже мертвий: дивлячись, скільки істот бігло за ним, у нього було дуже мало шансів.

Стоп. Мало, але не нуль. Що я тут розпускаю? Я що — дитина? Невже я просто залишусь тут і помру від голоду або від нападу ще якихось потвор? Ні — я не здамся без бою. Я маю знайти Макса. Я впевнений: він живий. Він не має права так померти, — сказав я собі й спробував вставати.

У вісках стукало немов величезним молотом, тупий біль віддавав по всьому тілу, але я мусив щось робити. Але що?

Я не знаю, де Макс і як його знайти. Місто, звісно, невелике, але обійти його одному — не проста задача.

Годі. Я нарешті змусив себе встати, видавивши крізь зуби тихий стогін.

Оглядаючись, я побачив рюкзак трохи далі від себе: одна з лямок була порвана, але сам рюкзак начебто цілий. Я дістав кілька таблеток йоду і ковтнув їх усі одним разом. Тепер що? Я почав оглядати своє тіло.

В принципі я був більш-менш цілий, але на правій руці був великий розрив — мабуть, коли я пробивав скло, порізав руку. З неї ще трохи текла кров.

Я відірвав шматок куртки, змочив його спиртом і приклав до рани. Пекельний біль розривав нутро, але я терпів — зрозумів, що якщо й далі буду таким розмазнею, ніколи не знайду ні Макса, ні виходу.

Я прикусив губу, щоб не кричати. Коли рану продезінфікував, перев'язав її тим же шматком куртки і почав думати.

Що робити далі? І тут я помітив шматок військової форми неподалік.

Підійшовши, я подумав, що в розбитій машині солдатів може знайтися щось корисне. Я виліз на пагорб і попрямував туди, де ще недавно ініціювала справжня кривава битва між людьми й виродками.

Ближче — і картина була страшною: скрізь валялися шматки тіл, залізо й інші рештки. Стояв страшенний сморід від мертвих тіл, але щось дивувало: невже тіла так смерділи лише за одну ніч?

Коли я нарешті підійшов до місця, то остовпенів побачивши одного з покидьків на капоті. Я зміг роздивитися його краще — це колись була людина, але що з нею сталося?.. Форма черепа нагадувала якусь неправильну кулю; здавалось, на ній виросли нові лиця, ніби багато людей зрослися в одне ціле. Я не ризикнув підходити ближче: взяв здоровенний камінь і вдарив прямо в голову — його розірвало, наче гниле яблуко.

Переконавшись, що воно мертве, я підійшов ближче й почав шукати щось корисне у трупному морі. Під досить цілим тілом знайшов старий автомат, що лежав під шаром бруду, кишок та крові. Взявши його в руки, я зрозумів: він майже цілий, лише ствольна кришка була погнута й не давала нормально звести затвор.

Ще зі шкільного курсу я пам'ятав, як він розбирається, тож мені вистачило знань, щоб зняти кришку і звести затвор — але куль не було.

Для початку цього було достатньо: я дізнався, що паскуд цих можна вбити. Продовжив нишпорити по трупах, та більше вдачі не було — не знайшов ані рації, ані нічого іншого.

Єдине, що взяв із собою: автомат, кілька знайдених патронів і камуфляжна куртка, яку, здавалося, хтось поклав у машину до початку всього цього жаху.

Перерахував знахідки: сім патронів (я не знав, чи вистрілять вони), камуфляжна куртка — гарна заміна моїй, адже тепер мої речі більше нагадували порване полотно.

І що тепер? Я сів і почав думати. Куди міг піти Макс? Я сидів і думав, аж поки не спало на думку: а якщо шукати сліди?

Я підійшов до будинку, де ще вчора ми мирно спали. Від нього майже нічого не залишилося: вікно, через яке вчора влізло одне з створінь, було вибите й винесене разом із частиною стіни. Я пильно дивився на землю і знайшов невеликі краплі крові, що вели, як мені здалося, до тієї вишки, яку ми бачили першою, коли прийшли сюди.

Я не був певен, але інших варіантів не було. Узяв автомат, пристебнув магазин, протер його шматком кітеля. Сам автомат виглядав так, наче брав участь у таких самих боях, як учора: приклад перемотаний ізоляційною стрічкою, ремінь пристебнутий до петель.

І тут я натрапив на рюкзак, не схожий на наші — військовий, цілий. В ньому було порожньо, лише кілька фаєрів лежали на дні. Я бачив такі й раніше — вони горіли дуже яскраво й не гасли навіть під водою. Рюкзак виявився кращим за мій, який більше нагадував сумку.

Я переклав туди свої речі й обдивився їх. Тоді до мене дійшов лічильник — і чому я одразу про нього не подумав? Я дістав його, увімкнув — він запищав. Залишатися тут було небезпечно, тож, забравши речі, я рушив у бік, куди, як мені здалося, пішов мій друг. До того ж у мене з'явився план...

Місто здавалося маленьким, але я йшов хвилин тридцять-сорок — до вишки ще треба було йти. Я вирішив трохи відпочити, шарив по кишенях — слава богу, знайшов цигарки.

«Поки є що курити, життя триває», — як казала одна велика людина. Це викликало слабку посмішку, але вона тривала недовго.

Я присів на лавку біля під'їзду — стара, розмокла, колись пофарбована в синій колір. Курив, поки не згадав, куди йти, загасив бичок і рушив далі. Йшов близько години і нарешті дістався: величезна вишка і кілька менших; на верхівці — велика антена, стара, покрита іржею, немов воїн із щитом.

І тут я побачив ракетницю — таку саму, як була у Макса, вона лежала біля входу в найбільшу будівлю. Я підбіг: вона стояла прямо біля великих залізних дверей із поворотним механізмом. Двері були зачинені.

Я почав намагатися їх відкрити — марно. Макс мав бути всередині, це сто відсотків. Я шукав довгу трубу чи арматуру і знайшов залізну трубу в заростях кущів — тоді я не надав цьому значення, але тепер зрозумів, що доріжка до будівлі була ретельно прочищена.

Радість від думки, що я можу знайти друга, затуманила розум. Я підбіг до дверей і спробував провернути важіль. Мені вдалося трохи відсунути їх, і я протиснувся у відкритий проєм. Переді мною з'явився коридор: сірі стіни, скрізь мотлох — столи, стільці, по боках виднілися двері із далеку чулося капання води звідси віяло смертю,