Я один ?

Ми сиділи на холодній деревині. Дощ крапав крізь невеликі діри в даху.

Я дивився на свій чобіт — на ньому чітко видно кілька великих прокусів від іклів тієї самої потвори, що досі біснується внизу.

Хоча… стоп.

Тільки зараз я усвідомив — уже кілька хвилин не чутно нічого.

Мертва тиша. Вона розлилася по всьому дому, а може, й по всьому світу.

— Макс, чуєш? — прошепотів я.

— А що Макс? — він сидів, мов кам’яний.

Від страху він просто онімів, і лише коли я дав йому добрячого ляпаса, той нарешті отямився.

— Тихо, — сказав я, — ти щось чуєш?

— Ні.

— От і я ні... Куди воно поділося?

— Не знаю… але ми ж не можемо сидіти тут вічно.

— І що пропонуєш?

— Поліземо вниз.

— Ти з глузду з’їхав? А якщо воно там, просто чекає?

— Тоді діставай свою залізяку і тримай напоготові.

Він спочатку не зрозумів, але, побачивши, як я показую жестом пістолет, мовчки кивнув і дістав зброю з рюкзака. Навів її на люк.

Я ж, відкривши його, почав кидати вниз мотлох — аби виманити звіра. Дарма.

Будинок був порожній. Усе перевернуте, але ні вовка, ні того, що б це не було, — ніде.

Ми спустилися вниз. Стояли мовчки, намагаючись вирішити, що далі.

Повернутись? Але ми витратили стільки грошей і часу… Якщо зараз підемо — ніхто нічого не відшкодує.

До того ж, Макс, як виявилося, забув вимкнути камеру. На записі було видно, як ми тікаємо від тієї тварюки. Це могло стати доказом… або квитком у пекло.

Ми вирішили йти далі.

Саме це рішення я тепер згадую щодня… і щоразу корю себе.

Місто, яке ми шукали, виявилось реальним. Перед нами здіймались старі багатоповерхівки, а посеред — висока антена, схожа на легендарну “Дугу”. Та ні, вона була менша, але все одно величезна.

І раптом — гуркіт двигуна, світло фар.

Ми кинулись у кущі. Машина пролетіла повз, навіть не пригальмувавши. Дивно — я думав, по Прип’яті так швидко не їздять.

Нас розпирала цікавість. Ми побігли до першого-ліпшого дому.

Всередині було тихо, навіть затишно. Ми були, мабуть, першими, хто сюди зайшов після десятиліть мовчання.

У квартирі все стояло майже ідеально — стіл, диван, стільці. Лише товстий шар пилу свідчив про давнину.

Макс намагався відкрити верхню полицю, але потягнув занадто сильно, і з неї впав старий зім’ятий конверт.

Він розірвав його — і ми отетеріли.

Усередині була медаль. Не військова, а дивна — “За вдалий експеримент”.

Поруч — пожовкла грамота:

> “За вдалий експеримент №…

Нагороджується вчений …

Від Комітету Державної Безпеки.”

— Ого, я й не знав, що КДБ медалі роздавало, — пробурмотів Макс і засунув її до кишені.

— Ти що, дурень?! А якщо вона радіоактивна? — я вихопив лічильник Гейгера.

Прилад зашипів, і я застиг — фон зашкалював.

— Твою ж… — викинув медаль подалі. — Вона ж як шматок урану!

Ми проковтнули йод, вдягнули протигази. Повітря пахло пилом, старим металом і чимось гнилим. Радіаційний фон тут був вищим, ніж у Прип’яті.

Ми поспіхом вийшли з квартири. Макс затримався.

— Ти чого?

— Та… шнурок розв’язався, — відповів він із дивною посмішкою, в якій було щось фальшиве.

Я вирішив не питати.

На вулиці фон був нижчий, і ми зняли маски. Сонце вже сідало.

— Треба знайти місце для ночівлі, — сказав я.

— Згідний, — втомлено відповів Макс.

Ми блукали довго, поки не натрапили на невеликий приватний будинок серед висоток. Дивно, але фон там був чистий. Ми замкнули двері, підперли ящиком, сіли відпочити.

— Ну що, як тобі це місце? — спитав я.

— Дуже навіть… гарне, — посміхнувся він, розвалившись на дивані.

— А ти б тут залишився жити?

— Ти що, ні! — засміявся він.

Ми поговорили ще трохи, потім я ліг на інший диван.

Чорні обійми сну затягнули мене…

Не знаю, скільки пройшло часу. Година? Дві?

Я прокинувся від дивного шурхоту. Підвівся.

Макс спав біля мене. А ще — хтось. Ще один… і ще.

Я підповз до вікна. І побачив те, що не забуду ніколи.

На вулиці стояла військова машина. Солдати стріляли у щось.

У щось, що не було людьми.

Мутовані тіла, темна шкіра, блискучі очі. Один із них просунув руку крізь скло, схопив солдата і… просто розірвав його навпіл.

Вони кричали, але дарма. Потвори рвали їх, мов ганчір’я.

Позаду почулось тихе:

— Що там?.. — це був Макс.

Я не встиг нічого сказати, як він виглянув у вікно — і крик вирвався сам собою.

— Тихо! — я притис йому руку до рота. — Ти що, здурів?!

Та вже пізно. Їхні очі звернулись до нас.

Ми схопили рюкзаки. Коли у вікні з’явилась одна з потвор, я вперше побачив її зблизька.

Обличчя — чорне, гниле, вкрите ранами. Очі — жовті, звірині.

Воно вибило шибку й залізло всередину.

Я крикнув, але воно вже схопило мене за куртку, підняло над землею.

Макс витяг сигнальний пістолет і вистрілив.

Червоний снаряд розірвав темряву — і влучив просто в пику тварюці.

Вона заверещала сотнею голосів, випустила мене. Я пролетів крізь інше вікно, впав за пагорбом і втратив свідомість.

Пам’ятаю лише, як Макс вибіг услід, гукнув моє ім’я… і зник.

…

Прокинувся я вже зранку. Побитий, подряпаний, але живий.

Та найгірше було інше — Макса ніде не було.

Я залишився сам.