Останній кілометр

Використовувався штучний інтелект для виявлВикористовувавсяення граматичних помилок у тексті 

Дощ бив по обличчю, холодний і злий, ніби намагався змити нас із цієї дороги. Гілки хльостали по ногах, чіплялися за штани, за рюкзаки, впивались у шкіру, змушуючи нас спотикатися й ледь не падати. Земля під ногами перетворилася на суцільне болото — кожен крок був схожий на боротьбу з трясовиною.

Але ми йшли. Повільно, мов дві тіні, які забули, як виглядає спокій. Залишалося пройти ще кілька кілометрів.

Ми були в дорозі вже кілька годин без жодної зупинки. Спочатку здавалося, що все під контролем — ноги слухалися, дихання було рівним. Але тепер кожен подих здавався зусиллям. Хребет нило від ваги наплічника, руки тремтіли від холоду, а в очах іноді темніло.

Ми хоч і не були хлопцями робітничого класу, але вважали себе витривалими. Проте такий марш під дощем і вітром був не під силу навіть спортсменам.

Десь попереду, крізь вологий серпанок дерев, з’явилася тінь.

Спочатку я подумав, що це просто ще одна група старих дерев або силует пагорба. Але придивившись, я помітив — там були будівлі.

Сірі, мов примари, з дахами, що прогиналися під вагою років.

— Може, ми вже біля міста? — сказав я, вдихаючи сире повітря.

Та коли підійшли ближче, стало ясно — це не місто. Це було маленьке, давно покинуте село або хутір.

Вітер ніс запах гнилої деревини, іржі та вологи. Здавалося, сам час тут зупинився.

П’ять чи шість будинків стояли мов безмовні сторожі — із вибитими вікнами, похиленими стінами, дахами, що ледь трималися.

Навколо — ні душі, лише шелест дощу й шурхіт вітру, який проходив крізь порожні віконні рами, видаючи дивні свистячі звуки.

— Може, зробимо привал? — обережно запропонував Макс, розглядаючи розбиту вулицю.

— Так, я теж саме хотів сказати, — відповів я.

Ми вийшли на головну дорогу села, вкрите мохом і вибоїнами, і знайшли більш-менш цілий дім — стару хату з обваленим ґанком, але ще з дахом.

Всередині пахло цвіллю й старим димом. На підлозі лежали розкидані речі — уламки меблів, порожні пляшки, зотлілі газети. Але головне — дах не протікав.

— О, ідеально, — сказав Макс і дістав камеру. — Тут і почнемо.

Він поставив штатив, протер об’єктив рукавом і натиснув кнопку.

— Сьогодні ми вирушаємо туди, куди давно ніхто не ходить, — промовив я у мікрофон.

— У місто, якого немає на картах, — додав Макс, голосом трохи урочистим, трохи схвильованим.

— Кажуть, воно зникло багато років тому, — продовжив він. — Але якщо уважно придивитися, там і досі видно сліди життя.

Ми зупинили запис. Камера клацнула, мигнула лампочка.

— Ну що, непогано, — сказав я. — Голос у тебе, як у телеведучого.

Макс усміхнувся й прибрав камеру.

Ми розклали наші речі, дістали кілька банок тушонки. Розігріли їх на маленькій пічці, що працювала на сухому спирті. Усередині стало трохи тепліше — запах гарячої їжі змішався з димком.

За вікном дощ почав стихати, лише зрідка брязкаючи по даху. Здавалося, що все нарешті трохи заспокоїлося.

Але спокій тривав недовго.

Макс підняв голову.

— Ти це чув? — прошепотів він.

Я прислухався. Десь зовні, за стіною, пролунало щось схоже на важкі кроки... чи то лапи. Потім — низьке гарчання.

Макс обережно дістав ніж, підійшов до вікна.

Я підійшов за ним.

Крізь тріснуте скло ми побачили щось.

Зовні стояла тварина, схожа на вовка. Але він був... неправильний.

Його шерсть місцями облізла, під нею блищали рубці, шрами, ніби після опіків. Очі світилися тьмяним жовтим світлом.

Він винюхував повітря біля стіни, точно знав, що ми тут.

— Не рухайся, — прошепотів я.

Макс, замість того щоб відійти, підняв камеру.

— Треба зняти, це ж... матеріал! — шепнув він.

Але він забув про підсвітку.

На секунду всередині спалахнуло біле світло, відбилося у вікні, й тварина різко підняла голову.

Вона побачила нас.

Звук був такий, ніби щось розриває стару шкіру.

Звір кинувся вперед і з силою ударив у вікно. Скло затріщало, стіна задрижала.

Ми відскочили назад. Макс випадково зачепив драбину, що стояла біля стіни — вона впала просто перед нами, відкривши шлях на горище.

— Швидше! — закричав я.

Ми схопили речі й кинулися нагору. Стара дерев’яна драбина рипіла, але трималася.

Я вже майже заліз, коли щось схопило мене за ногу. Сильна лапа, кігті, біль...

Я ледве не впав, але берці — мої старі, важкі, ще з 2014 року — витримали.

Воно не змогло прорвати шкіру, лише подряпало.

Я вирвався, піднявся нагору й відчув, як серце калатає так, що аж боляче. Макс затягнув драбину й прикрив люк.

Ми сиділи у темряві, лише чути було, як унизу щось шкребеться, гарчить і б’є у стіну.

Тоді я зрозумів: це місце — не просто забуте село. Воно не хоче, щоб сюди приходили.