Початок

Місто, що зникло з пам’яті

Те, про що я розповім далі, — засекречена інформація.

Але й мовчати я не можу: та страшна таємниця, яку я зберігаю, не дає мені спокою і не дозволяє нормально спати ночами.

Що ж… почнемо з самого початку.

Холодне повітря било в обличчя молодому хлопцю, який, сидячи на мокрій лавці, тихо курив.

Раптом знайомий голос окликнув його:

— Привіт, Сань.

До Олександра підійшов високий хлопець у сірій куртці — його давній друг.

— А, привіт, Максе.

— Довго чекаєш?

— Та ні, не дуже, — відповів я, задумливо випускаючи клуб диму з легень.

— Ну, і що ти хотів? — запитав Макс, сідаючи поруч і витягуючи з кишені пачку цигарок.

Холод пробирав до кісток, але це було неважливо.

Тоді ми працювали журналістами в одній жовтій газетці й заради нового матеріалу були готові полізти хоч у пекло.

Як з’ясувалося пізніше — саме це рішення й зіграло з нами злий жарт.

Так, якщо ви ще не здогадалися — Саша, про якого йдеться, це я.

Але розповідати так легше — ніби це сталося не зі мною, а з кимось іншим.

Так простіше не з’їхати з глузду, згадуючи ті події.

— Коротше, я, здається, знайшов новий матеріал, — почав я.

— І що там? Знову кіт на дереві застряг чи бомжі напали на перехожого? — скептично хмикнув Макс.

— Та ні, слухай і не перебивай. Я купив у одного діда стару карту Чорнобильської зони відчуження.

— Уже цікавіше. Але ж цю тему всі, кому не лінь, давно пережували й забули.

— Дай договорити!

— Ну-ну, кажи.

— Так ось… карта дивна. Вона зовсім не така, як ті, що є в інтернеті. Якщо коротко — поруч із Прип’яттю, ближче до Білорусі, позначений ще один населений пункт.

— Може, просто село занепало, от його й прибрали з нових карт?

— Я теж так подумав. Але за розмірами — не схоже. Занадто велике. Та й назва дивна: «Любеч-2».

— Любеч?

— Ага.

— Справді… А ну-ка, покажи.

Дістаючи з кишені старий потертий аркуш і викидаючи недопалок, я розгорнув карту.

— Ось, дивись.

— Дивовижно… — відповів мій товариш, помітно зацікавившись.

— Ну і що ти пропонуєш?

— А ти не здогадуєшся?

— Зрозуміло. Але як? Там же охорона на кожному кроці.

— Та не вперше нам. Ну що, згоден?

— А що мені залишається?

— Тоді так: зараз розходимося, а за пару днів вирушаємо. Я напишу список — що взяти, що докупити й так далі. Готуйся.

Підводячись із лавки, я попрощався з другом.

— Коли зустрічаємось?

— У четвер. Якраз погода псується — будемо менш помітні.

— Гаразд, тоді зателефонуєш, — сказав Макс.

Я допоміг йому підвестися, і ми розійшлися.

---

Повернувшись додому, я почав збирати речі.

Першим у поле зору потрапив старий рюкзак — щось на кшталт військового, але нічого особливого.

— Ну що ж, час, — пробурмотів я.

Ходячи кімнатою, я кидав усередину все необхідне:

ліхтарик, камеру, пару павербанків, невеликий ніж, газовий балончик для самозахисту.

«Здається, все… тільки їжа залишилась», — подумав я.

---

Два дні потому.

Ми знову стояли з Максом на тій самій вулиці, де бачилися минулого разу.

— Ну що? — запитав він, намагаючись приховати легке хвилювання.

— Так, — твердо відповів я. — Відступати вже нікуди.

— Ти правий… ну, тоді рушаймо.

Закінчивши короткий діалог, ми вирушили до зупинки.

На вокзалі вітер бив у лице, хмари клубилися над головою, закриваючи небо.

Потяг під’їжджав.

— Добрий вечір! — з несподіваною усмішкою промовила провідниця — жінка років сорока.

Вона дивилася на нас таким пильним поглядом, що по спині пробіг холодок.

— Ось, — коротко сказали ми, подаючи квитки.

Жінка, все з тією ж натягнутою усмішкою, узяла їх, але, прочитавши пункт призначення, повільно зблідла.

— Хлопці… а навіщо вам туди? — насторожено спитала вона.

Я швидко збагнув, що вона щось запідозрила, й відповів як ні в чому не бувало:

— Та я до бабусі їду, а друг — просто за компанію.

Вона подивилась на нас із сумом, похитала головою, пробила квитки й впустила до вагона.

Тепле повітря потяга було напрочуд приємним, аж запаморочливим.

Ми з другом пішли до свого купе.

— Дивно, — сказав я. — Невже ми одні?

— А ти що думав? Хто ще поїде в таке місце?

— Ну так… Ми ж не в саму зону, а лише на станцію поруч. Мав би хтось ще бути.

— Он — у сусідньому купе хтось сидить, — роздратовано буркнув Макс, ставлячи рюкзак на полицю.

— Ну, розповідай, що там у тебе, — сказав я, показуючи на сумку.

— Ану глянь, — відповів Макс.

Дістаючи речі з рюкзака й розкладаючи їх на столик, він заговорив:

— Із банального: ліхтарик, батарейки, камера, трохи їжі, цигарки…

— І все?

З інтригою Макс засунув руку глибше.

Із темряви на мене дивився чорний, мов смерть, ствол пістолета.

— Це що?..

— Не бачиш? — з посмішкою відповів Макс.

— Де взяв? Навіщо?.. Для чого?.. — питання роїлися в голові.

— Та не лякайся. Це сигнальний, — засміявся він.

— Фух, я вже подумав…

— Знаєш, усяке може статися. А так — хоч шанс вижити буде.

— Гаразд, давай спати, — сказав я.

— Завтра нас чекають великі справи, — усміхнувся Макс.

Його надмірний оптимізм мене насторожував.

Він виглядав дивно, але зараз думати про це не було сил.

Очі злипалися, а м’яка подушка тягнула до себе.