Частина друга

З моменту, як я переїхала до Будапешту, пройшов майже тиждень. В моєму планері справ, які я запланувала виконати за перші дні, стояло десь 3-4 відмітини зі знаком «виконано», а всі інші чекали моїх дій, проте взятися за все одразу у мене не виходило аж ніяк.

Хоч на початку я й не картала себе за це. Мені хотілося перш за все відчути все те, що проживають день у день міські жителі і уявити себе частиною цього колоритного міста. Тому пам’ятаю, як на наступний ранок після прибуття сюди я розклала свої речі, а потім постукала у двері до кімнати хазяїна, щоб він пояснив мені, як мені вийти до найближчого магазину.

До речі, хотілося би відмітити моє місце проживання. Як виявилося, я жила не просто в спокійному районі, а в найбагатшій його частині! Я це зрозуміла, прокинувшись після першої ночі і підійшовши глянути у вікно. Через вузьку дорогу перед нашим домом стояв величезний сусідський дім, значну частину виду якого закривав високий паркан з двома невеличкими скульптурами левів перед входом. Згодом я навіть побачила, як ті ворота автоматично відкриваються перед їхньою машиною,  і помітила частину двору з чудовим газоном, альтанку з місцем для барбекю і частину басейну.

Взагалі, коли я потім йшла звивистими вуличками, то помітила, що кожен дім виглядав красивим і доглянутим. Бачила широкі балкони, де сиділи або приймали сонячні ванни доглянуті панянки на лежаках, гарні тераси, що на вечір починали мерехтіти світлом ліхтариків, а деякі мешканці мали сади, де росли карликові дерева рідкісних плодових сортів та незвичні квіти, які чудово прижилися в місцевому кліматі.

У когось житлові ділянки виглядали більш химерно, де було, як на мене, аж занадто багато всього: великий фонтан посеред ділянки, декілька пальм перед воротами до будинку, статуї перед двором та у дворі. Якось навіть я бачила, як по чиїсь такій ділянці пробіг павич, що досить мене розвеселило. Інші надавали перевагу мінімалізму, зробивши екстер’єр просторішим, більше приділивши увагу газонам та альтанці.

У порівнянні з іншими наш будинок виглядав скромно. Не було басейнів, барбекю-ділянки або павичів. Але у нас був гараж, задній дворик, доглянута ділянка та приємні сусіди.

А ще я зрозуміла, наскільки тут люблять собак. Навіть не перерахувати, скільки порід собак мені довелося побачити. Люди не лінувалися виходити з ними на прогулянку декілька разів на день, або й більше, навіть якщо їхні домашні улюбленці бігали по їхнім дворикам, а не проживали з хазяїнами в закритій квартирі. Ще ніколи я не бачила стільки парків, створених спеціально для собак, а ще собачих шкіл та салонів краси.

Я одного разу спитала в Даніеля, чи в нього був колись домашній улюбленець, бо помітила в кутку коридору щось схоже на собачий м’ячик. Як виявилося, це була іграшка собаки його дівчини, яка також проживала в Польщі. Вона приїздила до нього не часто, але коли траплялася нагода, то привозила з собою чорного філд-спанієля, з яким вони разом виходили на прогулянку.

Та якщо вже говорити про захоплення Даніеля, то я уже чітко зрозуміла, що для цієї людини головне місце займали дві речі (не знаю, яке посідало лідируюче): велоспорт та Фольксваген, і все, що з цим пов’язано. Він був фанатом цього бренду, і чим довше я перебувала в квартирі, тим більше впевнювалася в цьому. Я часто звертала увагу на деталі в інтер’єрі, і мені впадали в очі то картинка на стіні коло вхідних дверей, де був зображений автомобіль, то ключниця з його логотипом, то ретро-холодильник. Але коли через тиждень він поїхав до Польщі на місяць, і я вперше пройшла до балкону через його кімнату, то вже остаточно зрозуміла, що для нього це була любов: він колекціонував міні-моделі цих машин від найстаріших до сучасніших, які були викладені на поличці неподалік від комп’ютерного столу, який слугував для нього робочим місцем для дистанційної роботи, і де також стояла кружка з тим самим логотипом. Тож мені можна було навіть не розглядати марку автомобіля, який від’їхав разом з хазяїном в далеку подорож закордон – я й так чудово знала відповідь, яка це машина.

Поки я була вдома, я переглядала вакансії на сайтах робіт і надсилала туди резюме. Зазвичай це були магазинчики (насправді туди не надто хотілося, було би класно отримати щось краще), перекладач (це вже було щось цікавеньке, але дивлячись куди) або офісний працівник (як на мене, ідеально, ще було би круто потрапити в сучасний, зелений офіс, або ж скляний, як в американському кіно). І хоча вибирала по 1-2 вакансії, які по опису здавалися мені ідеальною роботою з ідеальною зарплатою, і марила думками про майбутній кар’єрний ріст, відповіді на мої резюме не поспішали приходити мені на пошту. Дзвінків також не було.

Йшов другий тиждень мого перебування тут. За цей період я вивчила дорогу, як дійти до найближчої маршрутки, що вела або в бік великого торгового центру поруч, а також вокзалу, і зуміла доїхати завдяки картам та табличкам з картами до центру. Тож самостійно я почала вивчати місто й вулиці, сходила пішки на Білий міст, а звідти до площі Деака з величезним колесом огляду. Потім я проїхалася трамваєм вздовж набережної коло Парламенту, і з великим захопленням розглядала його деталі.

На наступний день у мене була запланована ще одна подорож до центру. Тільки цього разу я планувала доїхати до гори Геллерт і вибратися на Цитадель у надвечір, коли сонце ховатиметься за горизонтом, а на горі почнуть загоратися ліхтарі коло сходинок, що ведуть прямо до вершини, звідки відкриватиметься вид на вечірній Будапешт. В той ранок я скинула свою кандидатуру на вакансію працівника в медичний центр перекладачем, і всередині мене була надія на цю посаду, адже вона знаходиться неподалік від Базиліки Святого Іштвана, що має чудове розташування в серці міста. Тож, натішившись думками, я закрила ноутбук і кинулася взувати нові кеди, які я купила собі з деяких заощаджень.