Частина перша

Щось впало на підлогу, і я миттєво відкрила очі. Під ногами валявся мій телефон, і я, не повністю оговтавшись від сну, повільно опустила руку і оглянула екран. Ніде нічого не тріснуло. Це добре. Годинник показував сьому годину вечора, і всередині мене з'явилася радість, водночас поєднана з сильною втомою. Навіть музику не хотілося слухати, бо майже як за добу я переслухала, мені здається, всі пісні на різний жанр, які лише можуть бути. 

Витягнувши навушники, я знову почула гуркіт мотору і якісь веселі українські пісеньки. Тим часом водій бадьоро підспівував на якихось куплетах, а коли забував текст, то мугикав в такт мелодії. Окрім мене з пасажирів було ще двоє людей, які також позасинали в дорозі.

До Будапешту залишалося їхати ще декілька годин. Сонце почало повільно опускатися, надавши небу рожево-жовтуватого відтінку. За вікном було видно проїжджаючі повз машини, поле та знаки, які вказували напрям до найближчих містечок.

Я відчула вібрацію в руці, і побачила повідомлення від мами.

«Як дорога? Напиши, коли будеш на місці»

Позіхнувши, я знову уявила собі свій приїзд. Всередині знову з’явилося легке хвилювання, адже у мене через пару годин розпочинається геть інший етап життя: нове місто, нова робота і нові люди. І так, хоч я і мріяла про це ще з тих пір як почала навчатися і марити самостійним і успішним майбутнім, але страх перед невідомим так і змушував колотитися серце.

Коли я їхала сюди, я вірила в те, що впораюся. Трішки англійської, пару слів угорською  і тебе зрозуміють. Щодо угорської я мала сумніви, адже мова була напрочуд важка і давалася мені важче. І хоча мови мені завжди подобалися, використовувати їх не на звичних уроках, а в повсякденному житті було також для мене викликом. В голові я навіть декілька разів прокручувала сценарій, як мені представитися хазяїну квартири, який є тут корінним жителем.

Щодо квартири, то тут не обійшлося без допомоги батьків. Одна мамина знайома порадила нам чоловіка, який приїзжав відпочивати у Карпати. Розповіла про те, що чоловік іноземець, дуже приємний і обожнює спорт й активний відпочинок загалом. Він розповідав про те, що має якусь роботу, яка пов’язана з логістикою, і декілька офісів цієї компанії знаходяться в Польщі, і що він часто туди перебирався на місяць, а його квартира майже пустує, тож він шукає орендаря, аби здавати кімнату. Вхопившись за цю можливість, мій тато, який чудово володів мовою, зателефонував чоловікові і поцікавився, чи ця можливість досі актуальна і, отримавши позитивну відповідь, оголосив нам, що через декілька тижнів можна буде заселятися.

Я зраділа цій новині, і в той самий день почала складати необхідний список речей. Потім зняла з карточки свою стипендію, яку я відкладала пів року для такої можливості, і в той самий день ми усією сім’єю вирішили відсвяткувати цю подію. Батьки сказали мені, що допоможуть мені з оплатою квартири на два місяці, але тим часом я повинна буду шукати роботу, щоб далі вчитися забезпечувати себе сама. Я була така вдячна їм за допомогу, а щодо останнього, то тут цілком все справедливо.

Отже, житло є, тепер потрібно подумати про інше.

Але не сьогодні. Бо після виснажливої дороги хотілося добряче виспатися.

Через годину, коли небо потемнішало, ми проїхали спочатку одне село. Потім ще одне. І ось, коли ми подолали ще десять кілометрів безкрайнього поля, і коли кількість машин збільшилася, а ліхтарі почали густішати, відкриваючи шлях до міста, я вражено почала оглядатися спочатку в одне вікно, потім в інше.

Будапешт для мене відкрився доволі гарним містом. Спочатку ми об’їхали декілька районів, деякі з них нагадали мені про Харків, куди я їхала у гості до подруги, а саме багатоповерхівки з їхніми невеличкими парками, а поруч зручно розташовувалися магазини і навіть Макдональдси з іншими закладами харчування.

Потім ми звернули на дорогу, яка вела до центру, і тут з’явилося безліч трамвайних ліній і маршруток, до яких йшли натовпи людей. Десь тут, за розповідями моїх знайомих, що вже не вперше побували в цьому місті, знаходиться район, де живе найбільша кількість людей з різних верств і національностей, бо можна побачити велику кількість китайських ресторанчиків, а також арабських, турецьких та індійських. І щойно ми завернули до найбільш жвавої вулиці, я почула голос водія:

- Через декілька хвилин будемо коло Благи Луїзи. Вкажіть, де мені зупинитися?

Потім я почула шурхіт за спиною, і згадала за сусідів, які їхали зі мною. Краєм ока я побачила, як жінка спросоння почала хаотично забирати з сидіння свої речі, щось спаковуючи, щось одягаючи на себе, а чоловік тим часом встав і підійшов до водія, вказавши пальцем на дорогу.

- Там має бути готель, зверніть праворуч і висадіть нас неподалік від старого театру.

Поки водій прокладав маршрут, я швиденько почала шукати в себе свою адресу. Знайшовши її, я відчула, як ми різко звернули вбік і почула музику і сміх. За вікном група молодих людей звертала разом з нами, весело крокуючи до найближчого кіоску. Ми зупинилися, і двоє пасажирів вийшли з бусику, швидко попрощавшись зі мною, і поки витягували речі з машини разом з водієм, я розглядала вулиці: молоді дівчата та хлопці заходили до трамваю, що стояв неподалік під перехрестя.

Двері відчинилися, і водій сів за кермо.

- Що ж, залишилася тільки ти, - бадьоро мовив він, і потягнувся до паску над собою. – Куди прямуємо, панянко?