Не по - чоловічому

                                                   Не по - чоловічому
Пізно вночі Олег приїхав до будинку, де жив. Намагався відчинити двері, раптом вони широко відчиняються, і перед ним стоїть жінка в короткому, вузькому халаті, який ледь прикривав її плечі.
— Ти, хто? — Запитала вона.
— Олеже, я тут живу.
— Ще один, — забурчала жінка, — ну, заходь, раз живеш.
Він пройшов, попросив:
— Мені б обмитися.
— Що ж іди, мийся.
Коли вийшов із ванної, на кухні смачно пахло їжею. Стіл був заставлений тарілками з куркою, смаженою картоплею, солоними огірками, помідорами, у центрі красувалася пляшка горілки.
— Ну, сідай, Олеже, гостем будеш, я господиня, учора приїхала.
— Мене ніхто не попередив.
— Не велика біда, мене звати Регіна. — Представилася жінка, наливаючи горілку в стопки. Ну, вип’ємо за приїзд. — Вона вилила гірку рідину до рота, випила не кривлячись. — Я як знала, сина до матері відправила, — повідомила, дивлячись на нього, нова знайома.
Олег випив, і став жадібно їсти, картопля була рум’яною, огірки хрумтіли, курка танула в роті. Коли наливала третю чарку, він сказав:
— Я ситий, пити не буду.
Вона підійшла ззаду, обійняла його, міцно поцілувавши, обдавши хмільним запахом, жарко заговорила:
— А на десерт, солодкого хочеш? — З верхнього розстебнутого ґудзика визирали груди.
— Дякую, не хочу. У мене є дружина, у нас буде дитина. Мені не потрібна інша жінка. Не по-чоловічому — це, та й не по-людськи якось. — Вона штовхнула його, від несподіванки він ударився об тарілку на столі. Встав, звільнився від обіймів, — я пішов спати в машину, — додав Олег.
— Іди, іди, й не дуже треба, праведник знайшовся.
Він вийшов, закурив, у машині є подушка й ковдра. За пів години міцно спав.
Регіна налила собі ще горілки, випила й гірко заплакала. Довго не могла заснути, згадувала. До війни чоловік завжди був на заробітках: «Думали, купимо машину, потім ремонт будинку, а потім лютий, який перекреслив усе життя. Працював на будівництві в Києві, одразу пішов на фронт, а в травні я ховала його й побратимів, які загинули, захищаючи нашу землю. Соромно — то, як, — подумала, засинаючи жінка. — Як він мене відшив, якійсь лахудрі пощастило, мужик кремінь».
Олег прокинувся: на вулиці світло, двері відчинені, постукав, йому ніхто не відповів. У будинку нікого не було, спішно зібрав свої речі, залишив на столі гроші за вечерю. Сів у машину й поїхав. Йому пощастило, продавчиня в магазині запропонувала жити в сусідів родичів, які евакуювалися. Будиночок невеликий, але є де спати, обмитися, душова. Він розклав у холодильник продукти, які купив дорогою. Увечері Антонівна прийшла, принесла йому борщу, вареники, а чоловік пару лящів і вони пили пиво.
— До війни сестра з дитиною жила, заміж так і не вийшла, а війна почалася, поїхали майже одразу, тут до тебе, теж Леонід жив, гарний мужик, убили. За загиблих не цокаючись, — сказав він, — нехай земля буде пухом.
— Я теж, напарника втратив, хороший був хлопець.
— Поганих хлопців на фронті не тримають, там найкращі, шкода, гинуть, — сказав Василь.
Вони ще довго сиділи, мовчки, кожен думав про своє, а коли зателефонувала Саша, чоловік вийшов, щоб не заважати подружжю. Дружина повідомила новину, що була на УЗД:
— Вітаю, у нас буде син. Такий самий чудовий, як ти. Токсикоз минув, я за місяць набрала три кілограми. Постійно хочу їсти, — скаржилася кохана.
— Мене сусід лящами пригостив із пивом.
— Усе не розповідай, уже й мені риби хочеться, у холодильнику порожньо. Зараз із Лізою, підемо в супермаркет, я потім перетелефоную.
Увечері зустрівся з Єфремовичем, разом переслали грошей вдові до Вінниці. Коли прийшов у будинок, було темно, і він, не роздягаючись, заснув. Його сусіди дуже добрі люди, переконався Олег. Уранці на лавці лежали пиріжки й банка молока. Грошей Антонівна не брала:
— Не останній шматок хліба доїдаємо, їж, у тебе ноша важка, Батьківщину боронити. Тільки бережи себе, прошу, іншого життя не буде. Обідати приходь, картоплю з м’ясом тушкувала, сало свіже із часником.
Але пообідати йому не довелося, зламалася машина. Він провозився з нею цілий день. Коли лягав спати, згадав за запрошення, але йти посоромився, попив чай із бутербродами.
Коли виїжджав на позицію, рано вранці, господиня зібрала продукти із собою, коли виїжджав на дорогу, побачив бабусю, вона махала рукою:
— Привіт, котику, ти на передову, на тобі ось помідори, — і вона віддала цілий пакет.
— Дякую. Мені Антонівна сумку зібрала їжі, куди так багато? — Розгубився Олег.
— Людка, чи що? Та в неї з роду таких помідорів немає, куплені, як віск, а мої цукрові.
Тут підійшов Єфремович, пригостив жінку булочкою, узяв пакет з овочами, подякував господині, і вони поїхали.
Фронт відсувався все далі й далі, і везти в шпиталь доводилося довго. Вирішили на блок-посту влаштувати польовий шпиталь, щоб уже після надання першої допомоги поранених везли далі. Звільнили місто, але лікарні, коли окупанти йшли, були розкрадені, і потрібен час, щоб вони могли приймати хворих. У пологовий будинок і поліклініку потрапила ракета, ще на початку війни. І, як і раніше, навантаження було на шпиталях в іншому місті, але перевезенням стали займатися волонтери, а медики тільки везли 300-х із передової. Єгор Єфремович попросив:
— Ти, якщо зі мною щось трапиться, моїм сам зателефонуй. Я тобі номери скину. Сьогодні син дзвонив, вони йдуть у наступ, сказав, що не буде зв’язку, душа болить, хоч би живий залишився.
— Все буде добре, давай не будемо біду кликати. Думати про смерть не можна.
До нулівки вони не доїхали, їм назустріч їхала машина, поранило командира.
— Швидше, — кричав водій, у якого й руки, й одяг були в крові.
Поранений був непритомний, рана в голову була невеликою, але глибокою, Олег поміняв пов’язку, поставив укол. Через деякий час просив лікаря, допомогти командиру. День був таким тривожним, недалеко розірвався снаряд, біля шпиталю, і наспіх натягнуті намети зазнали ушкоджень, тішило одне, що поранених було небагато, встигли відправити в місто.
Обстріли не припинялися до самого вечора, але 300-х, крім командира, було тільки двоє. Противник притих, але всі знали, що готується наступ, і чекали на обстріли позицій, укріплюючи й окопуючись. Олег допоміг хлопцям закріпити трос, і витягли іржаву арматуру, яка заважала роботі. Коли настала ніч, небо розсікла схожа на блискавку ракета, через хвилину все гуркотіло, завивало, ухало. Здавалося, земля жива і стогне від болю від снарядів, які розривали її плоть.