Напарник

                                                          Напарник
— Єфремовичу, ти де? — покликав медбрат. Почався обстріл, і зволікання могло дорого коштувати. Неспокійно озираючись, пройшов уперед, ближче до окопу, куди віднесли подарунки, і побачив старого, який стояв, притиснувши до обличчя, листівку.
— Ти чого? Їхати потрібно.
— Зараз, командире, поїдемо.
За кілька хвилин, авто їхало дорогою, а напарник приводив до тями пораненого, у якого шматок металу стирчав у стегні. Кров точила на пов’язку, яка стала чорною, він намагався її поміняти, хлопець стогнав. Поруч стояв солдат, якого вкололи, і його рана була ніщо, порівняно з пораненням друга. Він намагався з ним розмовляти:
— Антохо, розплющ очі, у лікарню їдемо. Усе добре, ми живі. Розплющ очі, поговори зі мною.
— Що ти до нього причепився? — Осадив його Єгор.
— Ти дід, нічого не розумієш, це мій найкращий друг. — Плакав він. Але дія ліків почала минати, і біль змусив солдата сісти, а незабаром він уже лежав, часто дихаючи.
У шпиталі на обох чекала операція, і головне завдання, вижити. Коли пізно ввечері їхали з передової, зателефонувала медсестра:
— Вашого хлопця прооперували, живий. У нього не було телефону.
— Нехай у друга, їх разом привезли, подивляться, він хотів його дружині зателефонувати, вони з одного селища.
— Гречко теж прооперували, я подивлюся в нього в речах.
— Ну, слава Богу, живий, я думав, не довеземо, — відгукнувся напарник. Дивився малюнки дитячі, мало не плакав, як потрібен усім мир! Особливо малюкам, у мене троє онуків, хочеться, щоб сиротами не залишилися. Син і зять на фронті, я теж вирішив їм допомогти, орків із нашої землі прогнати.
— Я до війни в Маріуполі жив, прекрасне місто. Одесу — перлиною біля моря звуть. А для мене, моє місто, найкраще у світі. Любов, моя, біль — Маріуполь. — Зі сльозами на очах вимовив Олег.
— Вірю, синку, ти нерви то побережи, вони ох, як тобі знадобляться. — Заспокоїв його напарник. — Хороший ти хлопець, дай Боже, доживемо до перемоги, повернешся додому, у своє місто. Хто тебе там чекає?
— Ні, у Маріуполі нікого не залишилося, дружина поїхала до Фінляндії, батьки в Західну Україну.
— Ти, Олеже, дружині не розповідай, як ми тут живемо, серце її не рви. Цього стерва — війни, колись закінчиться, їм, зовсім, не потрібно це знати. Я молодий дурний був, дружину ображав. А одного разу прийшов, а вона поїхала, шукав її місяць, а коли знайшов, слова дав, ні їй собі, що ні словом, ні ділом не ображу. Потім у нас син народився. Не знаю, чи пробачила вона мене? А я собі пробачити не можу, що поводився не по-чоловічому. Досі соромно, і ще біда в тому, що через деякий час гріх твій тягнеться і тебе наздоганяє. Донька заміж вийшла, а хлопець у неї такий самий забіяка, як я. Прибігла до нас у сльозах, побив, тут я свої справи згадав, уже й термін їй скоро народити, а він і на це не подивився. Узяв я сокиру, прийшов і кажу йому:
— Тобі не жити. Він зрозумів, що справи кепські, став мене просити. Урок добре запам’ятав, більше руки не простягав, донька відтоді й боятися його перестала. Весь час думаю, як неправильно ми жили. Багато часу витрачали даремно, а все звичайно. Якщо судилося вижити, кожну хвилину буду берегти й цінувати. — Помовчавши, сказав, — не можна говорити без “якщо”, не всім щастить.
— У нас тато завжди був у сім’ї головний, його всі цінували, маму дуже любив, вони завжди все робили разом. Я Сашу, коли вперше побачив, боявся, що чужа дружина, а коли дізнався, що одна, сам собі позаздрив. У мене дружина красуня, розумниця, чекаємо на дитину, радий, що виїхала й не наражає себе й малюка на небезпеку.
— Моя сім’я з країни не виїхала, у Західній Україні влаштувалася, а про ракети ти сам усе знаєш. Хочу одного, скоріше б скінчилася війна, і всі залишилися живі.
— Ви мені спочатку таким злим здалися.
— До тебе працював із хлопцем із Вінниці, він загинув, от і не весело якось. Діти в нього сиротами залишилися.
— А у вас є номер телефону його дружини? Можна допомогу організувати.
— Справу кажеш, я якось не подумав, є в мене координати. Зробимо.
— У мене теж напарник загинув, Арсенієм звали, художник був від Бога, одружитися хотів, але не встиг. Мене поранило, а його немає в живих. Я Сашу попрошу, нехай вона вашим онукам одяг подивиться, там речей різних багато, розміри напишіть.
— Не потрібно, невістка, сама майстриня, усіх обшиває і в’яже. Син перед війною одружився, вона Богдана навесні народила. Сина, племінників теж одягне, діти один за одним, ростуть разом, доношують від старших. До війни дочка з невісткою не ладнали, а тепер другий рік в одній хаті живуть і все гаразд. Куди той гонор подівся? Дружина не натішиться, і чоловіків разом чекають, роботу знайшли на хлібозаводі, по змінах удвох ходять.
— Завтра вихідний і відправимо вдові гроші, ви зателефонуйте, запитайте номер картки.
— Добре.
Вони приїхали на позицію, поранених двоє й обидва важкі, на свій страх і ризик, обколов солдата, але той до тями так і не прийшов. Інший голосно стогнав і матюкався, але був у свідомості. До шпиталю доїхали без пригод, якщо не брати до уваги, що їх кілька разів зупиняли на постах, яких удень не було.