Знову в строю

                                                       Знову в строю
Коли поранений відчув себе краще, сподівався, що його скоро відправлять на фронт, але все вийшло інакше. Йому продовжили час реабілітації та він, удень пройшовши процедури, вечорами змушував себе багато ходити, втомлювався, спав, не завжди прокидався, коли вила сирена. Дратували його молоді люди, які гуляють у ресторанах до ранку, ганяють на авто наввипередки, лякаючи пішоходів. Для них ризикувати життям, накотившись спиртним, буденність. «Хоча вони, ці сильні, молоді хлопці, потрібні на фронті, щоб захищати Батьківщину». 
Коли виписувався зі шпиталю, лікар потиснув йому руку й попросив:
— Побережи себе, не ризикуй.
— Нічого не можу обіцяти, у машині везу поранених, а це ціль, куди стріляють і можуть влучити. Поберегти себе не виходить, усі під Богом ходимо, із чотирьох я залишився живий один. Такі хлопці гинуть молоді, і кожен мріяв вижити, повернутися додому.
— А де твій дім?
— Ви кажете, а я як грудку гірку проковтнув, мій дім Маріуполь. І дому — то немає, так згадую минуле і мрію дожити до перемоги й повернутися в місто біля моря. — Зітхнув Олег.
Вночі сів у поїзд, який мчав на схід, де окупанти мордували Батьківщину, знищуючи все живе. Колеса вистукували дорожню пісню, і хлопець заснув, а коли прокинувся, у вагоні залишилося кілька людей, і хоча на багатьох був цивільний одяг, вони, як і він, їхали на фронт. Хтось зі шпиталю після поранення, з відрядження, рідко з відпустки. Пасажири перемовлялися між собою, багато курили, пили чай. Дехто, попри те, що день дрімав, насолоджуючись можливістю відпочити. Нарешті приїхали, кінцева, далі, земля захоплена окупантами.
Невелика станція, з порожнім пероном, синім вокзалом, рідкісними перехожими. Олег поспішив і побачив хлопців, які сиділи в броньованій машині, командир подивився його документи, сказав:
— Тобі в частину? Довеземо, ми в той бік. А ти, що не попередив своїх солдатів про приїзд? Вашого командира нещодавно вбили.
— Я зі шпиталю, давно не був, може мені краще у військкомат? — Запитав Олег.
— Як хочеш, — віддаючи документи, сказав капітан.
— Їдьте, за часом я встигаю, військкому покажуся.
— І то правда, у твоїх солдатів є медик, Толік, і на заміні, баба, але нічого справляється.
Тут під’їхав автобус, Олег, не гаючи часу, сів і через пів години був у військкоматі. У великому вестибюлі юрмилися люди, він подав свої документи черговому, його покликали:
— Заходьте.
Коли медбрат увійшов, високий, кульгавий чоловік підійшов до нього й запитав:
— Що тобі у Фінляндії не сиділося?
— Дуже місто своє люблю, хочеться звільнити швидше й повернутися додому.
— Що ж це за місто таке, заради якого все кинув?
— Маріуполь.
— А я з Донецька, раніше в Кирилівку відпочивати всією сім’єю їздили, краса. Частина твоя далеко пішла, та і є вже там медики. Я тебе, до Коршун відправлю, у них на заміну немає санінструктора. Зараз хлопці на відпочинку в селищі, з ними й на фронт поїдеш.
Солдати займали порожні будинки жителів, які евакуювалися. Уже пізно ввечері, вкладаючись спати на вузьке ліжко в прохідній кімнаті невеликого будинку, Олег телефонував до Саші, зв’язок був дуже поганий, але почувши голос коханої, хлопець заспокоївся. Два дні, що залишилися, провозився з машиною для перевезення поранених із передової. А коли виїжджав на нулівку, авто працювало, як годинник, і водій залишився задоволений своєю роботою. Вони переїжджали міст, який тримався ледве-ледве, й Олег подумав:
«Треба шукати іншу переправу, навряд чи вдасться проскочити з пораненими, бракувало ще потонути».
Коли він заговорив про це з напарником дідом, який спав, той неквапом потягнувся і відповів:
— Правильно помітив, є тут об’їзд, метрів триста, на зворотному шляху ризикувати не будемо.    
Від вибуху машину сильно затрясло, але вона спішно їхала польовою дорогою, назустріч їм ішла група солдатів. В одного лежачого на ношах ледь перев’язана нога. Інший поранений у голову лежав на боці, стогнав. Хлопець, зовсім хлопчисько, сидів на ношах, притиснувши до себе відірвану руку, і дивно бачити забинтувати закривавлену куксу й синю, з почорнілими пальцями долоню. Поранених швидко завантажили в машину, і поїхали. Незабаром вони під’їжджали до дамби, якою успішно перебралися на інший берег річечки. Трасою швидко дісталися до шпиталю. Там у робочій обстановці, солдатам надавали допомогу. А Олегу телефонував командир і просив захопити із собою подарунки. Які зібрали жителі міста, діти школярі. Незабаром помітив біля зупинки дівчину, яка стояла в оточенні коробок. Швидко завантажили вміст в авто. Лана, так звали волонтерку, підійшла до Єгора Єфремовича й попросила:
— А це найголовніше, дитячі малюнки, вироби. Роздайте, будь ласка, солдатам, і скажіть, що ми чекаємо на вас із перемогою, — дівчина від хвилювання почервоніла, і була надзвичайно гарна, Олег замилувався нею.
— Передам обов’язково, — сказав напарник, — не турбуйся, донечко.
Коли вони від’їхали, дід став оглядати подарунки. В одній коробці був перев’язувальний матеріал і антисептики. Її відразу вирішили залишити в машині. В інших лежали вовняні шкарпетки, футболки, схожі на тільняшки. Важка тара з домашнім соком: томатним, виноградним у пластмасових пляшках. У найбільшій лежали рівними стопками печиво і вафлі. У довгій упаковці, схожій на пенал, цукерки. Також посилка з копченим салом, і пакет свіжоспеченого хліба. Коли вони під’їхали до позиції, на них уже чекали.
— Що ви нам смачненького привезли? — Цікавився Альоша, який підійшов першим.
Поранених приготували до вирушення, а напарник затримався, Олег, уже почав нервувати, його ніде не було.