Помічник

                                                           Помічник
Після повернення на передову, йому дали помічника, погано, що не може машину водити, а так хлопець хоч куди. Арсеній худенький, невеликого зросту, схожий на підлітка. Коротке волосся стирчало їжачком, ніс у веснянках лущився. Окуляри надавали йому солідного вигляду. Роботи він не боявся, а найголовніше, ніколи не скиглив.
Разом вони могли займатися транспортуванням поранених, нікого не відволікаючи від бою. У будь-яку вільну хвилину, помічник малював. Навчався в художньому училищі, коли почалася війна, його на фронт не брали через зір. Але він багато разів приходив до військкомату, йому дозволили працювати в похоронній команді, потім пройшов курси санінструкторів. Зараз він на рубежі, де пишеться історія нової незалежної України. Одного разу зізнався Олегу:
— Роблю замальовки для виставки «Броня країни». Дуже хочеться дожити до перемоги. Як ти думаєш, скоро скінчиться війна?
— Не знаю, якщо спочатку думали, що не сьогодні, то завтра обов’язково, то зараз із прогнозами краще промовчу. У тебе дівчина є?
— Ні, я для себе вирішив, поки не напишу свою найкращу картину, не одружуся.
— А що як не намалюєш, що будеш холостим ходити?
— Я про це найменше думаю, кожну вільну хвилину малюю.
— Можна подивитися? — Запитав медбрат.
— Я зазвичай замальовки не показую, але тобі можна, ти не профі, не ставитимеш дурних запитань.
У блокноті портрети незнайомих йому солдатів, понівечена техніка, пейзажі, де війна зруйнувала, розбила, вбила.
— Ти молодець, дуже точно.
— До війни я любив писати природу, кілька картин на виставці показували. Напевно зараз став заручником війни, тільки вона хвилює і про неї пишеться. Ще рік тому дуже боявся небіжчиків, а коли мене визначили в похоронну команду, довелося зазирнути в очі своєму страху. Я радий, що мене до тебе відправили, 300-х краще рятувати, ніж із 200-ми.
— Ти не боїшся, що вб’ють?
— Зовсім не думаю про це.
Коли їхали ґрунтовою дорогою, Олег навчав хлопця водити авто. Той зізнався:
— Я теорію добре знаю і вчився в автошколі, окуляри запотівають, суцільний туман. Влітку ще нічого, взимку взагалі нічого не бачу.
Більше медбрат не навантажував його водінням, розуміючи, що Арсенію легше перев’язати потерпілого, або поставити укол. Вони завжди вивозили поранених вчасно, навіть у найскладнішій бойових обставинах.
Влітку рано вранці везли бійців із поля бою, обидва важкі, а на дорозі дід непритомний лежить, вночі був бій, потрапив під роздачу, бідолаха.
Затягнули в машину. Міцний виявився, до шпиталю довезли, його прооперували, витягли осколок. Якого було здивування Олега, коли на вихідний під’їхала машина, жінка і хлопчик підліток внесли ящики яблук, груш і винограду.
— Спасибі, вам, ви мого тата врятували, ми його всю ніч шукали, а він пішов короткою дорогою, через посадку й потрапив у засідку.
Найбільше подарунок сподобався Арсенію, який жив поруч. Приятелі із задоволенням їли смачні, соковиті фрукти.
— З місцевими з голоду не помремо, — хвалився Паша, йому теж сусіди часто приносили помідори й огірки.
Треба сказати, що жителі селища завжди намагалася солдатиків нагодувати. І коли в торці будівлі відкрилася піцерія, то їхні походи в кафе припинилися, та й побачення Валентина теж. Його спіймала в кімнаті дівчини, куди наш хоробрий ходив, її мати, і змусила відповідь тримати. А його хоч бий, хоч ріж, одружуватися не хоче. Відпустили хлопця з миром, але заборонили, навіть близько до подружки підходити. Він сумував недовго, наприкінці літа, коли частина значно просунулася вперед, їх із Пашею перевели в інше місто. У кімнаті залишився Олег і підселився напарник із котом Зефіром, який як хвостик бігав за ним слідом.
Арс, так звав себе Арсеній, виявився хазяйновитим і охайним хлопцем, чого не скажеш про його улюбленця, який крав їжу зі столу, і гадив у берці. Господар грізно дивився на кота, але бити не бив. Одного разу відверто розповів Олегу дивовижну історію цього чудового створіння.
— Зефірчик мені дістався від солдата. Ні пульс не промацувався, здавалося, зовсім не дихав, зима холод. Поранення в голову глибоке, завантажили на машину. А в морзі санітарка помітила, що хлопець живий. Ми його швидко в лікарню, роздягають, а в нього за пазухою кошеня нявкає. Я його забрав, а вранці дізнався, що боєць вижив, у тил його відправили. Так мені дістався цей котик, — Арсеній ласкаво погладив шкоду, той від задоволення вигнув спину. Вірю, що поки цей кошлатий друг поруч, я в безпеці.
— Ти звісно, з ним поговори, щоб не мочився, де йому подобається.
— Це він так територію мітить. — З виглядом знавця сказав Арс.
— Нехай він твої берці зробить туалетом і без проблем. — Осадив хлопця Олег.
— Він розуміє, що ти його не любиш, — захищав улюбленця хлопець.
— А за, що його любити?
Кіт, розуміючи, що йдеться про нього, обняв ноги солдата й поклав голову на знак примирення.
— Не підлизуйся, скотина, ще раз напаскудиш, дістанеш — пригрозив медбрат.
Але приїжджаючи восени з передової, зауважив, що добре притиснутися до теплого м’якого живота і слухати його муркотіння. А взимку, коли в кімнаті стало холодно, кіт засинав, зігріваючи їх своїм теплом.
Дня не вистачало, щоби перевезти поранених, рухаючись увечері або вночі, побоювалися стати ціллю ворога. Боялися ґрунтовок, де можна надовго застрягти, а зволікання могло коштувати життя солдатів, які потребували допомоги. Медбрат довго не вмикав світло, їхав обережно, об’їжджаючи вирви на дорозі. Бій тривав усю ніч, вдало зробили ходку на передову, але коли забирали поранених, у лобове вікно влучив камінь. Розбито скло, у солдата моментально замерзла пов’язка. Арсеній укрив хлопців брезентом, але все одно в салоні дуже холодно. Крижаний вітер заліплював очі, руки пристигли до керма. Коли Олег під’їхав до шпиталю, до нього підійшов помічник, водій не міг піднятися. Щоки, руки обморозив. Хотіли залишити в шпиталі, але про це не могло бути й мови, замінити його ніким. А ось машину їм підігнали іншу, а свою покалічену помічницю, здали в ремонт.
Наступного дня руки в Олега опухли, щока стала лущитися, але він тримався. Арс найкращий напарник, переконався він. Коли дочекалися вихідних, друг лікував його маззю власного виготовлення, і незабаром глибокі рани затягнулися, а на щоці виднівся невеликий рубець.
— Ти молодець, як називається ця мазь?
— Солдатські сльози, — поетично заявив Арсеній.
— Базіка, я серйозно.
— Коли побачив твої руки, злякався, а в аптечці, нічого, що треба. Змішав усі, які були креми.
— Ну, ти даєш.
— Головне результат, — зазначив друг.