На передовий

                                                     На передовий
А на початку лютого в лікарню повернулися медсестри, які працювали до війни, і солдат знову в навчальній школі. Хлопці, поставили грубку в кімнаті, де спали, вечорами топили. Займалися весь світловий день, вчилися стріляти, також їздили розгрібати завали. Олег і Денис — медики, допомагали молодим бійцям освоювати способи надання допомоги при різних видах поранень і кровотеч. Коли солдати були підготовлені, їх відправили на фронт. Попрощалися, обіцяли зідзвонюватися. Але кожен піде своєю дорогою війни, когось вона приведе до безсмертя, когось до слави, когось до лікарняної палати, когось до інвалідного крісла. А поки що Олег їхав ґрунтівкою, читаючи незнайомі назви.
— Ти давно медбратом працюєш? — Запитав Алік.
— Я зубним техніком працював, до війни. Жив і працював у Маріуполі.
— А я з Умані. Так, потрапили ми, брате, у халепу, не скоро вдома будемо.
— Наш будинок розбомбили, — зізнався Олег, — повертатися нікуди.
— Дім там, де чекають.
— Дружина Сашенька, перемогу у Фінляндії чекає.
— Моя сім’я у Польщу поїхала, дуже скучив.
Приїхали на місце дислокації пізно вночі. А вранці віз пораненого в шпиталь. Йому зателефонували, щоб їхав в іншу лікарню, учора прилетіла ракета, і знесла повністю корпус. Довелося рухатися ще кілька кілометрів, на зворотному шляху купив піцу й каву, побачив Єгора, дуже зрадів земляку.
— Як там наше місто? — Запитав він хлопця.
— Залишилися руїни, руській мір постарався, — зло сплюнув солдат, — але й цим покидькам дістається, б’ють наші хлопці.
— Мрію, хоч одним оком подивитися, порт, море.
— Нічого, тепер уже скоро.
Повертався він із легким серцем, поранений вижив, а в нього в душі жевріла надія, що армія скоро вижене непроханих гостей із рідної землі.
Так почалося його фронтове життя. Незабаром звик не здригатися від вибуху, і не панікувати, бачачи вмирущого солдата. Час летів так швидко, що коли помітив кульбаби, які цвітуть біля дороги, зрозумів літо. Як раніше, він любив цю пору року, море, натовпи відпочивальників, приїжджали знамениті артисти! Життя кипіло на вулицях і майданах Маріуполя. Щастя, напевно, у тому й полягає, що поруч із тобою кохана, твоя сім’я, у твоєму місті, у твоїй країні.
Сьогодні те, що до війни, здавалося буденністю само собою зрозумілим, нездійсненна мрія. І насилу вірилося, що втрачене коли-небудь повернеться.
Він робив перев’язку хлопцеві пораненому в ногу, коли підійшов командир і запитав:
— У тебе є щось від голови? Після контузії, болить.
Олег виміряв тиск, поставив укол:
— Вам треба відпочити.
— Дякую, синку, після війни й відпочинемо. А зараз, хто визволителів буде гнати з нашої землі? — Сердився він.
Медбрат допоміг пораненому розміститися в машині, й оглядав літнього чоловіка з бородою, у якого дивом залишилося око, з відірваного вуха хльостала кров. Наспіх перев’язавши пораненого, на ношах занесли в авто. Уже від’їжджали, коли їх зупинили солдати, що несли хлопця без руки. Той голосно стогнав, після уколу затих. Водій дуже поспішав, хотів встигнути врятувати хлопців, життя яких було на волосині. Кожен із них чийсь син, чоловік, брат, батько.
Багато разів сварив себе Олег, що не може сперечатися, ось і зараз привіз поранених до шпиталю, а молоденька медсестра каже:
— Чекайте лікаря, він на операції, без нього не прийму.
— Як ти не можеш, зрозуміти, у мене троє постраждалих, а скільки ще мене на нулівці чекають.
Солдат, який був найміцніший, знепритомнів, що казати про тих, яких боявся, що не довезе. Як не лаялася дівчина, а хлопців допомогла занести в тісну приймальню. Коли останнього поклали на канапу, Олег побачив лікаря, той не вітаючись, почав оглядати поранених. І невдовзі, коли медбрат сідав у авто, йому вже телефонували з передової.
Проїжджаючи повз селище, побачив жінку, яка висаджувала квіти біля хвіртки. Вона привітно помахала йому рукою.
Він згадував своє квітуче в цю пору року місто й розумів, що війна не вбила в людях почуття прекрасного. Недалеко від окопів зупинив машину. Поруч повалене дерево, і на землі сидів солдат, спочатку медбрат подумав, що хлопець заснув, але коли взяв його руку, що вже охолола, зрозумів, що мертвий.
— Олеже, забирай 300-х і їдь, прорвали оборону, поквапся. — Прокричав командир. — Віджени машину, не стій на місці. Хлопці допоможіть йому.
Одного хлопця занесли, інший зайшов сам. Від’їхавши трохи, почув страшний вибух, вітер ніс чорний дим, горіла техніка. Гул не вщухав ні на хвилину, Олег звернув на ґрунтову дорогу, трасу обстрілювали з повітря, але незабаром медбрат побачив, що атака супротивника захлинулася. «Це вам не по бабах і дітлахах ракети пускати, наші мужики вам відсіч добру дадуть, мало не здасться». — Радів медбрат. Дорогою зупинив машину й забрав солдата з осколковим пораненням. Перев’язав тяжкопораненого в живіт, він був непритомний, поставив укол. Решту шляху їхав без пригод.
Нарешті дали вихідний, Олег розгубився. «Куди йти»? Але знайомі товариші по службі в селищі знайшли місце у своїй кімнаті. Вони жили в гуртожитку кондитерського заводу. Місця вистачило всім, Паша приніс ще один стілець, а спати запропонував на дивані. Швидко поправши речі, застеливши диван, новачок хотів пити чай.
Але Валентин запитав:
— Ти вечеряти не підеш?
— Не планував, а де тут годують?
— Знайдемо, що ми не заслужили ситної вечері та відпочинку.
Незабаром вони йшли центром селища, зайшли в кафе. Де сиділа купка дівчат, дід і два п’яні пацани. Вони щось сперечалися, побачивши солдатів, притихли, поглядаючи в їхній бік, перешіптуючись.
Паша привітався з офіціанткою, зробив замовлення. А потім вони їли гарячий борщ, голубці, купили пиво й майже дійшли до хати, коли Олег згадав, що немає сигарет. Побачив кіоск, де горіло світло, підійшов і запитав:
— Що у вас покурити є?
— Усе на вітрині, — незадоволеним голосом сказала жінка.
Купивши сигарети, наздогнав Пашу, Валентина з ним не було.
— Куди він, проти ночі? — Поцікавився Олег.
— Любов у нього на Півниках живе, тільки я тобі нічого не казав.
— Зрозуміло. А ти, що ні з ким не зустрічаєшся?
— Дружина Марія, і донька, Марина.
— Я теж одружений. Хочу зателефонувати, учора не міг додзвонитися.
— Зв’язок тут не дуже. — Погодився Паша.
Незабаром набрав Сашу, з пів години розмовляв, вона розповідала свої новини, він про свій відпочинок. Ще за пів години, раптом надривно завила сирена, і пролунали вибухи.
Олег лежав і не міг заснути, а коли задрімав, повернувся Валентин. Два дні пролетіли дуже швидко, за цей час вивчив усі визначні пам’ятки селища, відіспався.