Лікарняні будні

                                                    Лікарняні будні                     
Сергій забрав друга, і вони ледь встигли на роботу. До вечора ніколи навіть пообідати. Згадав, що голодний, заходячи в під’їзд, де смачно пахло пирогами, він знав, що в холодильнику порожньо, а супермаркет зачинено. Коли піднявся на майданчик, двері сусідської квартири відчинилися, і Варвара Гаврилівна покликала:
— Олеже, почекай трохи, пирогами тебе пригощу.
— Дякую, я дуже голодний.
Пироги були ще теплі, і дарма що у квартирі дуже холодно, гарячий чай зігрів. Незабаром він уже спав. Прокинувся, вимкнене світло, підсвічуючи собі телефоном, зібрався на роботу. За пів години лікарняні клопоти захопили його, і тільки в обід він згадав, що не віддав сусідці тарілку: «Треба буде Гаврилівні купити цукерок чи торт», — подумав він. Але до кінця тижня йому не судилося потрапити додому, роботи багато, персоналу бракувало, і він наспіх поївши, годинку іншу дрімав, у їхньому з Івановичем потаємному місці.
Увечері, коли він міняв пов’язки, його покликали:
— Олеже, тебе в приймальні чекають.
Він дуже здивувався, побачивши сусідку із сумкою, заставленою судками.
— Що ж ти, соколику, навіть на обід не приходиш?
— Зайнятий, немає вільної хвилинки.
— Я тобі котлеток принесла, млинців, вранці судки заберу, борщу наварю.
— Тут їжі й на завтра вистачить, спасибі вам велике, не треба турбуватися.
— Приготувала, є про кого піклуватися, і я ніби при ділі.
Вона пішла, а вони з Івановичем та Борисівною влаштували бенкет на весь світ. Потім слухали новини по телевізору, де виступали військові експерти, маги, ведучі. І ніхто не міг сказати, коли закінчиться війна. А ця безпардонна дама вбиваючи, руйнуючи, переступила річну дату, і її не зупинити.
— Поки не везуть поранених, усім спати, — наказала санітарка. — Я сама за хворими нагляну, якщо буде, кому зле, розбуджу.
— Я не можу, готую до відряджання в тил поранених, треба супровідні документи. — Заперечив лікар.
Але людина припускає, а Бог розпоряджається, дзвінок  з приймальні — привезли солдатів із нулівки. Обличчя одного, суцільний шматок м’яса, із запеченою кров’ю. Інший із контузією, сидів на канапі, розгойдуючись, обхопивши голову руками. Зовсім молодий боєць лежав на ношах, просочених кров’ю. За пів години готова операційна, уже були на місці анестезіолог і медсестра, вони давно на пенсії, але йде війна, а їх замінити ніким. Першого оперували хлопця з пораненням у живіт. Він був наймолодший із привезених поранених, і дуже важкий.
Санітарка обмивала кров з обличчя і розмовляла із чоловіком, який, здавалося, не чує її.
— Ми тебе зараз, молодець, обмиємо, будеш чистим, хоч під вінець. — Хворий застогнав, — ось і добре, прийшов до тями, сто років жити будеш.
Олег спішно відвіз його на рентген. На знімку чітко видно осколок, що застряг у черепі. Готували другу операційну, лікар, який незабаром приїхав за терміновим викликом, був не багатослівний і зосереджений, розглядав знімок і голову пораненого.
— Мені потрібен помічник.
— Я ніколи не був на операції, — злякався медбрат.
— Борисівно, — голосно покликав він. — Сергій зі швидкої, на зміні?
— А де йому бути, телефонуй.
Сергій на ходу знімав куртку, Олег допоміг йому вдягнутися, і незабаром двері операційної поглинули й візок із пораненим, і хірурга, і фельдшера.
Санітарка перехрестила їх і стала знімати берці з контуженого хлопця. Обмила його і відвела в палату. Медбрат на свій страх і ризик поставив йому заспокійливий укол, і солдат незабаром заснув.
Потім Олег бачив, як поспішала анестезіолог у другу операційну.
— Юрій Олександрович, хороший хірург, він такі складні операції до війни робив, його й до Харкова запрошували на кафедру працювати, а він у нас залишився, і Тамара, його дружина, стоматологом працювала. З донькою в Західну Україну відправив. — Шепотіла Віра Борисівна. — Він упорається, й Адамівна йому допоможе, а Сергійко, ух хлопець, вогонь, і сам кулі виймав не раз.
Вранці Олегу, нарешті, прийшла заміна. І він, зібравши судки, вимиті й акуратно складені на кухні, вирушив додому. Зайшов до супермаркету, купив булочки, рулет, на подарунок сусідки. Та забрала посуд, із подарунком осадила:
— Я солодкого не їм.
— Хотів віддячити.
— Синку, ти й так молодець, не став за спідницю мамину ховатися, а воювати пішов, ось за це й дякую, дуже я таких людей поважаю. А, що це я тебе у дверях тримаю, проходь, борщем нагодую.
— Нічого не хочу, спати.
Вдома не встиг заснути, як пролунав дзвінок, Саша:
— Я тобі вчора багато разів телефонувала.
Хлопець ліг на диван і з пів години розповідав нічні пригоди. Вислухавши чоловіка, претензії Олександри зменшилися. І їй стало соромно, що злилася на Олега. Їй захотілося просити вибачення. А він тільки попросив:
— Можна, я посплю, втомився, потім сам зателефоную.
Саша вже сотий раз докоряла собі, що знову образила коханого. Але що поробиш, війна зробила всіх людей вразливими й недовірливими.
На новорічні свята окупанти влаштували такий мінометний концерт. Що про те, щоб відпочити під ялинкою не могло бути й мови. І знову поранені, уколи, крапельниці, перев’язки, якоюсь нескінченною низкою. Співробітники хворіли, тоді по дві доби не можна вибратися з лікарні. Навіть просто зайву хвилину, постояти із цигаркою в холодному коридорі. У квартирі не топлять, й Олег перестав туди ходити. Часто, за першої нагоди, засинав сидячи, в ординаторській, у підсобці, де доведеться і був щасливий, якщо дадуть поспати.