Рятувальники

                                                        Рятувальники                                
Будинок виявився недалеко від лікарні. Коли став відчиняти квартиру, вийшла літня сусідка, із цікавістю оглядаючи незнайомця, запитала:
— Хто ти й що робиш у чужій квартирі?
— Я Олег Миколайович Цагаріс, працюю медбратом у лікарні, мені дали ключі й дозволили тимчасово пожити.
— Ну проходь, коли так, а я Варвара Гаврилівна, заходь, якщо, що треба.
Квартира була невеликою, стояв розкладений диван, невеликий телевізор, платтяна шафа, він її відчиняти не став, речей у нього небагато. Дуже зрадів, коли побачив у ванній пральну машинку. Зібрав свою брудну білизну і виправ. Розвішуючи білизну на балконі, вирішив викинути сміття і пляшки, які горою лежали в кутку.
Після прибирання квартири пішов по продукти, до найближчого супермаркету. Після ситного обіду розмовляв із Сашею, показуючи їй своє житло. Дівчину цікавило все: що їв, як спав?
Увечері в лікарні знову аврал, привезли поранених із нулівки. Працювали в парі із Сергієм, фельдшер швидкої допомоги. Ніч пройшла дуже неспокійно, коли вимкнули струм, працював генератор. В операційній світло горіло до ранку. Усіх вдалося врятувати, та ще й чай із варенням пили, Борисівна банку залишила, пригостити.       
Так почалося не зовсім фронтове життя Олега в Україні. Непомітно настала осінь. З передової поранені надходили щодня. Мало хто залишався надовго, везли їх здебільшого в глибокий тил, де їм надавали допомогу вузькі спеціалісти. Медбрат подружився із Сергієм, у них збігалися графіки чергування, а коли був вихідний, запросив Олега до себе додому. Хлопець жив на селищі з матір’ю і бабусею. Вдень копали картоплю, а ввечері смажили шашлики. Наступного дня, разом поспішали на роботу. Увечері до квартири хлопець не потрапив, знову в шпиталі переполох, везли поранених із сусідньої лікарні, куди рано вранці влучила ракета.
Із Сергієм бачилися випадково, здебільшого телефонуючи. Домовилися зустрітися після доби. Коли приятелі прийшли до квартири із сумкою продуктів, то і їсти перехотілося, холод змусив їх повернутися в машину, де набагато тепліше. Вирішили забрати провіант і поїхати до хати, де мати приятеля наготувала вареників, топила піч. Після вечері Олег одразу заснув, проспав, йому здавалося, дуже мало, будить друг:
— Зателефонували, на Станційній вулиці біля ринку впала бомба, поїдьмо, допоможемо. Багато поранених, там до війни гуртовий поруч був.
За пів години, вони під’їжджали до місця трагедії, де стояв страшний гул. Працювала техніка, вила сирена, і голосно кричала збожеволіла жінка. Вона щось говорила чоловікові, який її вмовляв. Коли хлопці підійшли до знайомого лейтенанта з навчальної, який, мабуть, командував солдатами, що розгрібали руїни, той пояснив:
— Сім’я в неї під завалами, вона на станції працює, просить пустити її, самій їх знайти. Навряд чи хтось живий залишився, а там подивимося. Молодці, що приїхали, руки ось як потрібні.
Сергій ішов до машини, де була аптечка, Олег допомагав чоловікові, у якого зламана нога, той був непритомний.
— Сергію, вези його у відділення, потім за мною приїдеш, мені на зміну.
З молодою жінкою вони витягли стару, у якої, начебто, й ушкоджень немає, а мертва.
— Від страху серце розірвалося, у бідолахи. Я Мелана. А тебе як звати?
— Олег.
— Нам живих треба рятувати.
На освітлений машиною майданчик винесли хлопчика років семи, спочатку думали, не дихає, але медбрат намацав пульс.
— Нічого, нічого, зараз швидка допомога приїде, тебе в лікарню відвеземо.
Передаючи дитину шоферу, запитав:
— Скільки бригад працює?
— Ми й Серьога на своїй тачці.
— Багато поранених.
— Таксистів приєднаємо, усіх вивеземо, людей не залишимо. — Запевнив чоловік.
Поступово темрява стала сіріти, наступав осінній ранок. Розвели багаття, підходили грітися. Витягли понівечені трупи двох жінок, пізніше маленької дівчинки та її мами. Старий обійнявшись з котом, дивом залишився живим, і кликав на допомогу.