Медбрат

                                                           Медбрат
В армії він не служив, для нього все нове, і щоб зайвий раз не бути настирливим, не старався, не ліз із розпитуваннями. А запитань накопичилося дуже багато. Чому замість того, щоб вчитися стріляти, вони два дні відкопували постраждалих у будинку, куди влучила ракета? Ні, Олег не проти, допомогти, тим паче він надавав медичну допомогу до приїзду швидкої допомоги. Коли запитав лейтенанта, який працював разом із ними, той втомлено сказав:
— Більше нема кому, не вмирати ж живими під завалами.
— А коли нам автомати дадуть?
— На фронт не поспішай, на тебе особливі надії. У шпиталь тебе відправлю, там ти потрібніший.
Наступного тижня хлопець працював у місцевій лікарні, де цілодобово везли поранених, військових, і цивільних, а найстрашніше, покалічених дітей. Фронт близько, і якщо його не видно, то надто чутно. Зранку до ночі вили сирени, працювали зенітники. Місто жило потребами фронту, сюди з передової везли 300-их, приходили відпочити солдати. Кілька бригад жінок готували їжу. Хлібозавод працював цілодобово. На СТО в кількох селищах ремонтували військову техніку. Підлітки й бабусі плели маскувальну сітку. Місто працювало для перемоги.
— Можеш не переживати, як ти хотіла, у тилу працюю, у шпиталі, робота не пильна, — жартував Олег, телефонуючи Саші.
— А ти, звичайно, шкодуєш, що не на нулівці, тобі б тільки постріляти.
Нічого не відповів хлопець, не спав другу добу, базікати йому не хотілося, чекав, що хоч сьогодні виспиться. Його прийшла замінити Кіра, вчорашня студентка мед коледжу, вона просила його, щоб допоміг поставити крапельниці. Їй, не маючи тривалої практики, це робити важко. Він, засинаючи на ходу, йшов слідом, поставив крапельниці й внутрішньовенні уколи, біля ординаторської зіткнувся із черговим лікарем.
— Дуже спати хочу, хоч годинку, але ніде. – Скаржився медбрат
— Я тобі допоможу. — Іванович подав ключі від кімнати, де зберігалися речі хворих.
— Теж, щоб додому не їздити, там відпочиваю, є чайник.
— Усе потім, — махнув рукою медбрат.
Прийшовши в кімнату, впав на канапу, і моментально заснув. Прокинувся він від тихого стуку у двері:
— Олеже Миколайовичу, миленький, допоможіть, був обстріл, поранених привезли.
З хвилину не міг зрозуміти. Де він? Але потім швидко схопився, і вже бігом мчав у приймальню, забиту людьми. Сиділа молода жінка, майже дівчинка з маленькою дитиною, піжама, руки й ноги в крові. Кіра намагалася взяти в неї немовля, яке голосно плакало, але вона сильніше притискала його до себе.
— Так, що ж це таке, — голосила медсестра. — Я хочу допомогти.
Олег нахилився, простягнув руки, подивившись у перелякані очі матусі, сказав перше, що спало йому на думку:
— Мені можна. — І вона відпустила руки.
Кіра пішла оглядати малюка, а він уже обробляв і перев’язував рани матері. Потім готував до операції солдата з передової. Літній жінці поставили укол, наклали шви, і за нею приїхала дочка, забрала. У лікарні місць немає, після надання допомоги їхали додому, якщо дому немає, то до родичів.
Коли принесли сніданок, їх замінила медсестра з процедурної, а вони з Кірою пили гарячий чай, їли бутерброди.
Дівчина втомилася, але не сумувала:
— Мені заміна прийшла. А вам хоч є куди йти?
— Поки що не знаю.
— Ви в головного запитайте, у них ключі від покинутих квартир.
— Ти мене на ви, що такий старий?
Кіра почервоніла і відповіла:
— Я всіх кличу на ви, щоб не ображалися.
Коли спільними зусиллями, усім пораненим надали необхідну допомогу, Олег пішов до головного лікаря. Але його не було на місці.
— На операції, — попередила його медсестра, що проходила повз. А ви, з якого питання?
— Мені потрібно десь відпочивати.
— Ключі в Лариси попросіть, вона вам дасть.
Старшої медсестри теж не було на місці, вона приймала пологи.
«Так, що ж це мені так не щастить»? — засмутився хлопець.
— Нікому крім неї, — почув він позаду, — пологовий будинок евакуювали на початку війни. Побачив літню санітарку, вона, здавалося, підслухала його думки. — Я тобі синку в себе постелю, відпочинь. Медбрат пішов за нею, у підсобку. Борисівна поміняла простирадло, дала рушник.
— Обмийся, вода не окріп, але не холодна.
Олег швидко освіжився, і ліг, але заснути не міг. Вила сирена, біля лікарні проїжджали й зупинялися машини, шумно. Піднявся, хотілося курити. Підійшов до вікна й побачив вчорашню матусю, вона везла візочок, накульгувала, мабуть, прийшла на перев’язку. Вона розмовляла з малюком, усміхалася йому. Хлопцеві стало страшно: «Учора могло трапитися непоправне, або малюк залишився сиротою, або мати без дитяти, або вбило обох — подумав він. — Усе це жахливий сценарій війни. Де смерть його складова, і статистика. Коли бійня далеко, не у твоїй країні, не хвилює, що гинуть люди. А зараз ти її учасник, може прилетіти будь-якої хвилини». — Розумів він.
Медбрат ішов коридором і побачив Ларису Микитівну, вона посміхалася, побачивши його, запитала:
— А новенький, як тобі в нас, освоюєшся?
— Усе добре, мені б десь зупинитися.
— Підемо, я тобі графік покажу, у нас медсестри по 12 годин працюють, і ключі візьмеш, квартира недалеко. Іванович тебе дуже хвалив. Ти звідки, де вчився?
— Із Маріуполя, там народився, вчився, працював.
— Там зараз пекло, у мене там теж родичі жили, не додзвонимося, може, і в живих уже немає. — Жінка зайшла в кабінет, сіла на стілець, продовжувала, — пологи приймала, такий здоровань народився, майже 4 кілограми. До війни акушеркою працювала, щодня, нових громадян України перша в руки брала, і зараз дівчата заміж виходять, народжують. А ти одружений? — Навіщось запитала вона.
— Дружина Сашенька, — показав він каблучку на пальці.
— От уже не думала, ти такий молодий. Зараз більше співмешкають. — Здивувалася жінка, подаючи йому ключі. — Ось графік, дивись.
Олег сфотографував акуратно накреслений аркуш паперу, відмітив свої чергування. І зрозумів, що до вечора є час на власні справи. Попрощавшись зі старшою медсестрою, вийшов із лікарні.