Квіток в один кінец

                                                   Квиток в один кінець

Навесні винайняли квартиру недалеко від супермаркету, усе в житті молодят, які втекли від війни, складалося чудово. Але часто сидячи вечорами й слухаючи новини про Батьківщину, Саша змахувала сльози, а Олег, хоч і вдавав, що нічого не сталося, але дівчина знала, як він сильно сумує за рідним містом. Свою подорож з України вони згадували рідко. А одного разу хлопець чесно зізнався:
— Якби я міг, залишився б удома.
— Ти забув, там війна.
— Шкодую, що не пішов воювати.
— Ти серйозно? — Здивувалася Олександра. А я, як же я? Ти б мене залишив саму?
— Не одну з твоєю мамою. Я хочу повернутися в Україну нехай на фронт, але додому.
— Дому немає. Ти ще не зрозумів?
— Саша, відпусти мене, ми тоді не загинули, хоча могли багато разів і зараз усе буде добре.
— Ні! Розмова закінчена. І потім у тебе контракт на пів року.
— Через два тижні контракт закінчується.
— Тобі обов’язково його поновлювати.
— Я вже сказав, щоб не поновлювали.
— Ну, ти даєш, мене, чому не запитав?
— Тому, що знав, що ти не погодишся.
— Пам’ятаєш, як ми раділи, що залишилися живі?
— Я все пам’ятаю, тоді більше переживав за тебе, а мені треба, як мужику, землю свою боронити.
— Але ти навіть стріляти не вмієш.
— Я навчуся, обов’язково навчуся.
— Не їдь, будь ласка, — заплакала Сашенька.
Побачивши засмучену дівчину, Олег замовк. А коли закінчився контракт, купив квиток. Вмовляти його марно, розуміла Саша, і просила:
— Може, не потрібно на фронт? Спробуй у шпиталь медбратом, ти ж медик.
— Я згоден, куди візьмуть, — заспокоював він дівчину.
До Гельсінкі приїхали вранці. Його проводжала й мати Олександри Людмила. Бачачи засмучену доньку, засміялася:
— Ти забула, як я воювала, баба. А він мужик, і взагалі, я пишаюся зятем. Якщо всі поїдуть, хто Батьківщину оборонятиме? — Але як би бадьоро не звучав голос тещі, більше в ньому чулася тривога, ніж радість.
— Саша, домовмося, що ти не будеш плакати. — Вмовляв Олег.
— А ти побережеш себе, — просила дівчина, витираючи сльози, — я тебе знаю, той ще герой. Я не зможу без тебе.
— Чому без мене? Я з тобою, щохвилини, буду завжди телефонувати.
Щойно постать Олега зникла на поромі, вона ридала на плечі в матері. А ввечері до неї на постій із речами переїхала Ліза, яка вчилася останній рік у школі, де працювала Олександра. Тепер їй не самій вечорами нудьгувати, і з уроками випускниці допоможе. Та й узагалі, із сестричкою, яку Сашенька няньчила маленькою, і дуже любила, завжди балувала, звісно, буде краще.
Олег їхав потягом до Варшави. За вікном миготіли звичні європейські пейзажі. Міста й селища, не зачеплені війною, жили бурхливим життям, де будувалися дороги, будинки, магазини працювали до вечора, а дехто й уночі. Поруч із ним їхала жінка, вона в’язала, спритно рахуючи й перекидаючи петлі, не звертаючи на нього уваги. Спиці монотонно постукували. Олег не помітив, як задрімав. І снився йому сон, він біля моря, шторм. Прямо на нього мчить величезний корабель, що втратив керування. Ще хвилина й гігант розчавить його. Хлопець розплющив очі й зрадів, що прокинувся, на душі дуже тривожно. На кордоні з Україною в черзі стояв із жінкою, яка поверталася до Києва. Вона жалісливо глянула на нього й запитала:
— Ти розумієш, що в тебе квиток в один кінець?
— Розумію, мати, їду Батьківщину боронити.
— У нас брат і сестри чоловік загинули. У доньки хлопець у шпиталі, поранили в голову, спочатку думали, не виживе, а він молодець не здається, але осліп.
Гроші зібрали, мати його в Ізраїль повезе, там обіцяли допомогу.
— Там медицина на висоті, — підтвердив Олег. - Але й у нас в Одесі, Харкові, роблять операції, повертають зір.
— А, як на мене, є така можливість від війни якнайдалі, нехай їдуть. Ракети хоч десь дістають в Україні.
— А ви, чому повертаєтеся?
— Хочеться додому, сил немає.
— Я вас розумію.
У військкомат він не потрапив, приїхав у місто пізно ввечері. На вокзалі побачив трьох хлопців, які їхали на фронт. Познайомилися, один із них виявився його земляком. Їхні розмови зводилися до одного:
— Маріуполь найкраще місто на землі, — стверджував Єгор.
— Любов моя, біль Маріуполь, як пісня звучить, — погодився Олег.
Розговорилися про службу. Вони то й порадили йому їхати з ними.
— І медик нам потрібен, а стріляти справа не хитра, навчимо. — Говорив найстарший із них Давид, якого всі звали по батькові Терентійович.
Вночі вони безнапасно сіли на поїзд, а вдень наступного дня були за місцем призначення. Але все вийшло не так, як вони хотіли. Командир насварив, і відправив Олега в сусіднє місто до військкомату. Він дуже засмутився, але земляк заспокоїв його:
— Встигнеш, ще повоюєш. — Проводив його на дорогу, посадив на попутну машину, обмінялися телефонами. Так у нього на передовій з’явився друг, з яким він часто зідзвонювався, багато про нелегке життя на фронті дізнавався саме від Єгора.
Увечері від’їжджав у навчальну, їх було семеро осіб. Він виявився найстаршим, його швидко зазначив для себе лейтенант, який призначив своїм заступником. Їх привезли в передмістя, у будівлі одноповерхової школи, там розташовувалася навчальна частина, погодували, дозволили відпочивати. Олег упав на ліжко, не роздягаючись, моментально заснув.