У мети

                                                            У мети
Через день вона проводжає нас, на кордоні величезна черга. Нас довго не випускають на російській митниці. Багато разів обшукують машину, потім заводять у різні кабінети, обшукують нас. Я згадую фільтраційні табори в Донецьку, Безіменному. Ставлять запитання, одне безглуздіше за інше:
— Для чого перетинаєте кордон?
Так хочеться сказати, тому, що ви вигнали нас із дому, бомбите, вбиваєте мирних людей. Але я мовчу, ковтаючи гіркий клубок образ. Допит триває понад годину, нарешті мене відпускають, біля машини хвилин двадцять чекаю Олега, його знову роздягали, обшукували.
Ось ми й на території Фінляндії. Тут подивилися наші документи. Англійською намагаюся пояснити:
— Ми з України, просимо притулку, від війни. Я дуже хвилююся, забуваю слова, невдовзі підходить двометровий лисий дід мороз із величезною бородою. Він розмовляє російською, чоловік усміхається, запрошує в кімнату. Мені в голову приходить думка: «Ми в безпеці, і нам нічого не загрожує».
З Олегом переглядаємося, немає брудних диванів, кругом чисто й найголовніше нас не обшукують, як кримінальників. І не ставлять безглуздих запитань на кшталт, чи є родичі, які воюють на боці України? Звичайно, є, вони захищають свою Батьківщину. А ви, що робите в нашій країні? — Хотілося поставити зустрічне запитання російським прикордонникам.
Олег: — Ми їдемо в еміграційний центр у Гельсінкі. Приїжджаємо пізно вночі, просимо дозволу поставити машину біля будівлі. Чоловік запрошує нас пройти, показує кімнату. Приносить постіль.
І тут я згадую про кішку, пояснюю:
— Мені треба погодувати й прибрати за нею.
— На вулиці холодно, не можна залишати в машині, — каже хлопець.
Йде з нами до авто й ми забираємо її із собою. Довго не можу заснути, перебираючи в пам’яті, що сталося з нами. Ми, нарешті, закінчили цю гру на проходження. Досягли мети, приїхали до Фінляндії, будемо вчити мову, поїдемо на північ, куди завгодно, знайдемо роботу. Найголовніше, не потрібно боятися, що зараз на голову прилетить, і просто жити в нормальних людських умовах.
Олександра: — Вранці яскраво світить сонце, Гельсінкі зустрічає нас ошатними чистими вулицями. Їхали в центр для біженців у Рііхімякі, де на нас чекала мама. Попереду в нас ціле життя! Ми врятовані, і колись розповімо нашим дітям про війну, про бомбардування, про цю дивовижну країну, де ми знайшли свій притулок. Про добрих чудових людей, яких ми тут зустріли. Насамкінець хочу сказати красно дякую волонтерам, що в нас є житло, Лері, вона знайшла мені роботу в школі. Моїм колегам, які допомагають мені освоювати мову.
Олег: — Ми із Сашенькою гуляємо ввечері освітленими вулицями, розповідаю:
— У мене із завтрашнього дня почнеться практика. Мову освоїти легше, якщо спілкуєшся з фінами. Я вже багато розумію, тільки говорити не можу.
— Ти молодець!
— Це дрібниці, порівняно з тим, що ми з тобою пройшли, — зауважив Олег.
— Нехай ці спогади будуть найстрашніші і єдині спогади про війну в нашому житті. — Загадую я.
— Але вона ще не закінчилася. Ми не знаємо, чи живі наші рідні друзі? — Запитав він.
Йдемо, мовчки, заново переживаючи в пам’яті той холодний лютневий ранок, який зруйнував наше щасливе життя. І розуміємо, що тільки любов допомогла нам вижити в ті важкі хвилини. Її єдину, як найбільшу цінність нам треба схоронити й зберегти.
Олександра: «Сьогодні рік, як ми разом, кінець листопада, ми сидимо в затишному кафе. Олег із самого ранку ходить загадковий, і я більше, ніж упевнена, готує мені сюрприз».
— Шурочка, я дуже люблю тебе і прошу, стань моєю дружиною. — Його голос тремтить, від хвилювання, і він простягає мені тоненьку каблучку.
— Так, — одними губами кажу я. Ховаю обличчя в троянди, щоки горять від хвилювання.
— Ми завжди будемо відзначати свято нашої зустрічі удвох, — каже Олег. - Він бере мою руку, одягає обручку.
Потім ми сидимо, слухаємо музику. Уже пізно, пора додому, обійнявшись, довго бредемо спорожнілим парком. Повільно падає рідкісний сніг.
— Про що ти думаєш? — Порушив мовчання Олег.
— У Маріуполі в мене було все: родичі, мій салон, квартира. Тут у мене є тільки ти, але я ні про що не шкодую.
— Для мене ти — найбільша цінність у житті, — вимовив він, — і я щасливий, що ми разом, і це назавжди.