Тікати від війни

                                                       Тікати від війни
Олег: — Проїжджаємо повз блокпост, товстого не видно, нас пропускають, і ми їдемо в Сартану. Зустрічає бабуся:
— А батьки сьогодні повернулися, коридорів не дали.
Я виношу їй продукти, ліки, які вдалося купити дорогою, і ми із Шурочкою поспішаємо додому. На подвір’ї бачу матір, обійнялися, ми заходимо в кімнату. Батьки слухають мене:
— Батьку, хочемо їхати до Фінляндії через росію.
— Синку, як завгодно, куди вийде, тільки не залишайтеся тут, і повертатися нікуди, вони місто із землею зрівняють.
Весь цей час чути вибухи, і хочеться просто кудись бігти, не зупиняючись. Цього ж дня їдемо в бік росії, ми пройшли фільтраційний табір і з документами в нас усе гаразд.
Олександра: — А потім чотири дні чекали в Донецьку на блок посту перетнути кордон. Їдемо на Таганрог, там знову фільтраційний табір. Проходимо і його, я захворіла, температура 39, морозить, кругом величезні черги. Спочатку поїхали до Ростова, а пізніше, обмінявши гроші в банку, у бік Пітера, де на мене чекала знайома. Так ми на українських номерах опинилися на ворожій території.
Олег: Іноді нас зупиняли й запитували:
— Що там?
Хотілося сказати:
— Війна, яку ви розв’язали. Смерть, яку ви принесли. - Замість слів мовчали, розуміючи, що будь-якої хвилини нас можуть затримати, відібрати права, машину, гроші, залишити ні із чим. Ми їхали в тилу ворога, звідси стріляють по моїй країні. Дивлюся на байдужі обличчя навколо. На машинах свастика, ці люди частина військового механізму, що знищує мою Україну. Їх переконувати марно, хочеться тільки одне, непомітно втекти й забути як страшний сон бомбардування, прильоти, сирени, і що рашисти зробили з моїм містом.
Під’їжджаємо до Тули, нас зупиняє даішник. Дуже здивувався, що ми на українських номерах, змусив зняти захисну плівку з вікон. Поки знімаємо плівку, він запитує:
— Чому ви їдете? Що так сильно стріляють?
Ледь стримуюся, щоб не виматюкати його, не послати куди якомога далі, але зі мною Сашенька, я не можу наражати її на небезпеку. Щойно виїхали з міста, знову зупиняє даішник, починає вимагати хабар, погрожуючи, що я щось порушив. Мовчки дістаю названу суму. І він мені розповідає приголомшливу історію:
— Азовець перетнув кордон, доїхав до Пітера, на зворотному шляху розстріляв даішників у Тулі й поїхав. Він у розшуку, його не можуть зловити. Ми дуже боїмося водіїв на українських номерах, — зізнався офіцер, побачивши гроші, відпустив нас.
Олександра: — Поки їхали до Твері, Олег розповів мені про невловного месника. Ми раділи, нарешті хоч одна позитивна новина. І цим безцеремонним свиням хоч хтось дав здачі, та ще в їхньому глибокому тилу.
Як я втомилася від безсонних ночей, нескінченних переживань, і від невизначеності. Згадувала, як до війни, легко засинала в дорозі, то сьогодні постійно відчуваю нервове напруження. Не цікавлять пейзажі за вікном, люди, які кудись поспішають. Це країна — агресор, яка напала на Україну, і треба якнайшвидше її покинути, поки є можливість.
Пізно вночі приїжджаємо в Пітер, зідзвонюємося зі знайомою, вона нас зустрічає:
— Даю вам дві доби, обмитися, випрати. Не поспішайте, на кордоні до Фінляндії теж черга.
Ми нарешті прийняли душ і лягли в чисте ліжко. Заснула швидко й без сновидінь. Вранці після сніданку, господиня пропонує оглянути визначні пам’ятки. Мені тут усе неприємно, де живуть вороги, які напали на мою країну, і місцева краса не приваблює мене.
— Гаразд, не хочете дивитися — не треба, але щоб кішку забрати із собою, потрібен чіп, інакше її не пропустять до Фінляндії. Ходімо, я вам покажу, де знаходиться їхня контора. Години дві стоїмо в черзі, коли пробиваємося до бажаного віконця, довго не можуть визначитися, що треба.
Службовець запитала:
— Які у вас номери на машині цікаві, ви з нашого Криму?
— Ні, ми з нашого Маріуполя. — З викликом відповідаю я. Олег тримає мене за лікоть і благально дивиться на мене.
— Будь ласка, не сперечайся. — Шепоче він мені на вухо.
— Чому не оформили документи у своєму місті? — Із неприязню запитує вона.
— Ви серйозно? У Маріуполі води немає, людям попити, думаєте, що хтось займатиметься кішкою. — Злюся я.
— Дівчино, ви мені не хаміть, — сердитися вона.
Я розумію, що момент втрачено, нам не допоможуть. Коли повертаємося до знайомої, вона заспокоїла:
— Не переживайте, фіни народ добрий, тваринку пропустять.