Фільтрація

                                                         Фільтрація
Я зустрів своїх односельців і вирішив:
— Поїдьмо в Сартану.
Кілька машин тримаються разом, ми слідом, вони біля блокпоста проїжджають. Раптом із будівлі виходить старший, схожий на кабана, з маленькими очима й головою, врослою в шию.
— Ви пройшли фільтраційний табір? — Грізно запитує він, прискіпливо оглядаючи нашу машину.
— Ні, — я розумію, що брехати, сперечатися з ним марно.
Розвертаю авто і їду в бік Безіменного, де розташований табір. Черга на кілька кілометрів. Повз проїжджав мій начальник, зупинився, привіталися. Він, дізнавшись, що їдемо на фільтрацію, порадив:
— Вам треба в Донецьк, у Будьонівський район. Тут люди по три місяці чекають.
Я став кермувати путівцями, щоб об’їхати блок пости, під’їжджаємо до Макіївки пізно вночі. Запитуємо в чергового ДАІ:
— Як проїхати в Будьонівський район?
Він зупиняє машину, що проїжджає повз, домовляється і пропонує нам їхати слідом. Ми зупинилися біля кафе, і залишок ночі намагаємося заснути. В авто холодно, але втома дає про себе знати, і незабаром я засинаю.
Вранці нашвидкуруч снідаємо й поспішаємо до будівлі фільтрації. Народу дуже багато і я розумію, що за день навряд чи пройдемо. Займаємо чергу й сидимо, чекаємо не зрозуміло чого. Я вирішив дізнатися хоч якісь подробиці й проходжу вперед, деякі люди чекають три дні й більше. Й одна з деталей, що працюють до шостої. Сидимо, чекаємо до самого вечора. У перший день нам не вдалося пройти, але зате дізнався безліч подробиць і дрібниць, про саму процедуру. Ночували на заправці, попросивши дозвіл у продавчині, їй було незручно відмовити, я зайшов у магазин разом із військовими. Мені не хочеться зайвий раз наражати на небезпеку Шурочку, ночуючи на дорозі.
Олександра: — Наступного дня зустрічаємо світанок біля фільтраційного табору. Очікування триває вічність. Я видалила всі свої зв’язки в телефоні з азовцями, усе, до чого можуть причепитися. Уже вечір, нас залишилося п’ять осіб. Заводять разом з Олегом. У кабінеті 4 військових, запитання ставлять, не даючи подумати. Вони начебто і прості, але кажуть їх швидко й одне за одним. Добре, що жінок не роздягають, тільки чоловіків. Не хочеться, щоб мене лапали рашисти. Зараз би в душ і жорсткою щіткою вимити тіло після фільтрації. Це був акт приниження, досі мені не зрозуміло. Навіщо й кому це потрібно?
Олег: — У мене дивилися, чи немає слідів від приклада, причепилися до наколки на грудях. Начебто, усі ці неприємні процедури добігають кінця. Дивлюся на Сашу, вона бліда й розумію, як їй важко, моїй, коханій дівчинці, зносити цю ганьбу, виходимо з кабінету.
Я розумію, що можливо ми виїдемо з України. Мати Шурочки з донькою евакуювалися до Польщі, і скоро поїдуть до Фінляндії, де в неї живе сестра. Треба потрапити в Сартану й побачити батьків і родичів, хоч би всі залишилися живі. Коли ще зустрінемося? Раз немає можливості їхати через захід, росіяни всюди розгорнули фронт, спробуємо через росію.
Олександра: — Повертаємося назад, потрапляємо у фільтраційний табір у Безіменне. Гіршого місця я не бачила ніколи! Триповерхова будівля колишньої школи без води, світла, опалення. Кругом лежать, сидять каліки, діти, жінки, люди похилого віку. Лежачі хворі справляють нужду під себе, смердить сечею, калом, гнилявим тілом. Усі чекають на свої документи, щоб їхати від війни. Це було жахливо, там я побачила свою сусідку, яка бігла з дитиною з Маріуполя. Тож 4-х кілометрова черга з машин — ніщо порівняно із жахами цього гетто. Хоча й у тих чергах в авто, бачили людей, які страждають, чоловік на копійці віз свою матір, вона не могла ходити й тихо вмирала, навіть не стогнала. А він намагався її напоїти, нагодувати, не міг кинути безпорадну в місті, яке безперервно бомбили.