Тимчасове житло

                                                   Тимчасове житло
Олег: — Я обійду приватні будинки, щоб винайняти житло, діти дуже змерзли. Переживаю, що можуть захворіти. Познайомився з Володею, місцевим жителем, пояснив ситуацію. Він запропонував:
— Селіться в будинок покійної матері.
У хаті три кімнати, дві великі й одна маленька. В одній кімнаті влаштовуємо дітей, в іншій дорослі.
Олександра: — Невдовзі чоловіки йдуть по дрова, я намагаюся нагодувати хлопчика. Але він не реагує ні на мене, ні на їжу. Їсть тільки білу манку, хліб, молоко, п’є прозору воду.
Наташа охає, зітхає, каже:
— Хлопчику потрібне молоко.
Я беру банку, що стоїть у шафі, і йду селищем у пошуках цілющої вологи. Жінка, що йде мені назустріч, запитує:
— Як там Маріуполь?
— Бомблять.
— Ось фашисти на нашу голову навалилися, а я завжди знала, що вони сплять і бачать, як Україну під себе підім’яти. Дулю їм, а не Маріуполь, — сердито каже вона, — показуючи комбінацію з трьох пальців.
— Ви не підкажете, де купити молока?
— Не тільки покажу, а і продам. У тебе дитя маленьке? — Запитує вона.
— Ні, — і поки ми йдемо, я розповідаю історію сиріт і про хлопчика-аутиста.
Жінка змахує сльозу, за десять хвилин заходимо на подвір’я, і вона виносить банку молока, грошей не бере.
— Приходь, якщо треба, не можна малюкові голодним бути.
Повернулася, а Наташа пішла по хліб, забрала дівчаток, дають по булці в руки.
Кип’ячу молоко, остуджую, кришу батон, і хлопчик їсть, мабуть, це звична для нього їжа. Треба готувати дорослим. Усім хочеться гарячої їжі. Усе для борщу дав господар. Вони взагалі з дружиною молодці й варення та овочів не шкодують для нас. І незабаром смачно запахло смаженою цибулею. Коли прийшли Олег і Діма з дровами, перша страва вже готова. У кімнаті тепло, хочеться згорнутися клубочком і заснути, забувши про війну. Наташа й дівчатка принесли хліб. Спочатку годую дітей, потім дорослих. День минув дуже швидко. Я буквально валюся з ніг, від втоми.
— У нас на завтра дров вистачить, і я зможу допомогти тобі. — Шепоче Олег, обіймаючи мене.
Я притискаюся до його сильного плеча, засинаю, хоча горить світло. Хлопчик не може спати в темряві. Уранці прокинулася від того, що сваряться Діма з дружиною. Дуже хочеться сказати: «Навіщо хлопці? Вдарить бомба, буде воронка, і після нас нікого й нічого. Кожна хвилина життя неоціненна, щоб ще стосунки з’ясовувати».
Але побачивши, що я прокинулася, перестали лаятися, чоловік вийшов на вулицю. Обережно піднімаюся, щоб не розбудити Олега. Намагаюся розтопити піч. Діма, що зайшов, звільняє мене й запалює вогонь, за пів години варю хлопчикові манну кашу. Ставлю чайник і за кілька хвилин насолоджуюся ароматною кавою. На смачний запах прокидаються інші мешканці кімнати. Готуємо бутерброди, дівчатка нерішуче сідають до столу, дорослі їдять стоячи.
Після сніданку намагаюся обмити малюка, він байдуже сидить і брудний памперс прилип до тіла. Наташа допомагає, і незабаром, він ситий, чистий і мені дуже хочеться вірити, що задоволений, виходить на вулицю з дітьми.
Обговорюємо, що сьогодні робитиме кожен. Не бачу подругу, через пів години, вона заходить заплакана. Питаю:
— Що сталося?
Вона мовчить, махнувши рукою. Коли всі пішли в магазин по хліб зізнається:
— Чоловіка залишила на сусідку, сильно бомблять, вона поїхала, його кинула одного, він помре з голоду.
Вітя афганець, уже 9 років лежить паралізований, після контузії та двох інсультів. Він набагато старший за Наташу.
— Я поговорю з Олегом, їдьте й заберіть його.
— Він із нами не поїхав, рятував нас, ми його не могли винести, та й нікому було.
Я підходжу до Олега прошу:
— Сонечко, треба допомогти.
Олег: — Треба, так треба. Коли виїжджаємо? — Він запитально дивиться на Наташу.
— Зараз.
За пів години ми їхали дорогою, заповненою машинами й біженцями, які йшли пішки з міста.
Ніколи не міг зрозуміти, що пов’язувало Шурочку й Наташу. Велика різниця у віці, вони в усьому дуже різні. Романтична й піднесена Саша і практична, діяльна Наталі. Незабаром про такі дурниці вже ніколи думати. Дорогу обстрілюють, і щоб не стати мішенню, звертаю на ґрунтовку. У місто приїжджаємо ввечері, прошу мужиків, що проходять повз, допомогти, вони погоджуються. Піднімаємося на п’ятий поверх, світла немає, ліфт не працює. Наташа відчинила двері своїм ключем, смердить гнилим м’ясом. З ковдри робимо носилки, насилу витягуємо хворого. Але це пів справи, як його посадити в машину?
Вітя стогне, дружина ставить йому знеболювальний укол і він затихає. Так-сяк впихаємо його в авто. Дорогою нас зупиняє військовий, просить:
— Земляк візьми ще двох, жінка інвалід не може йти.
Садимо, жінку, її доньку, і їдемо в селище. Інвалідний візок, що стирчить із вікна, це зовсім не бажано. Але що робити? Треба допомогти бігти від війни постраждалим людям. Пізно вночі приїжджаємо в Мелекіне, за допомогою господаря вивантажуємо хворого.
Наташа цілий день клопочеться біля чоловіка, та й він потішився, побачивши дружину й доньку. Чоловіки пішли по дрова, а я готую.
Олександра: — Приїхали МНС ДНР за сиротами. Військові не хотіли забирати сім’ю Діми. Деяк умовила:
— Невже ви думаєте, що впораєтеся з хворою дитиною, яка не розмовляє і ходить у памперс? Це вам здається, але без Тані вам не впоратися. Подумавши, вони їх узяли із собою, Дмитро хотів їхати в Макіївку, де жили його батьки. Тепер за дітей ми були спокійні, з ними сусіди. Тетяна постійно зідзвонювалася з їхніми родичами з Ізраїлю, і в Україні. Так, що в образу сиріт не дасть, і не залишить у небезпеці.
Олег: — Пізно ввечері немає світла, добре, що в машині можна зарядити телефон. Ми сидимо, тісно притулившись одне до одного, намагаючись зігрітися, ночі дуже холодні.
— Треба щось робити, — порушила мовчання Саша.
— Коридорів немає, Маріуполь у вогні. І тут сидіти немає сенсу. Завтра поїдемо, куди всі, туди й ми.