Треба їхати

                                                        Треба їхати
  Обмінна валюта для всіх, сірники, сіль, цигарки, свічки, і звісно бензин.
Олег: — Зранку будуємо плани на день. Коридори, про які говорять ЗМІ, обстрілюють рашисти. Розумію, що кільце стискається. Страху немає, ми разом, значить, щось придумаємо.
Олександра: — Смажу на багатті пампушки, смачний хлібний запах збирає людей. Ніхто не проходить повз, голодні не залишаються ні люди похилого віку, ні діти. Але весняне небо темніє, сонце закриває тінь хижого залізного птаха, а серце прискорено б’ється, чую шум літака. Я хапаю сковорідку, біжу до салону, де мені здається безпечно, ховаюся у своєму кутку. Зазвичай Олег попереджає:
— Літаки.
Але тільки не цього разу. Через хвилину кошмарять так, що нічого не чути, вибухнуло десь дуже близько. За деякий час затихло, чую, голос коханого:
— Дівчатка, літаки.
— Правда? — Істерично сміюся я, і не можу зупинитися, поки не підійшов Олег і не заспокоїв мене.
Олег: «Час іде, а коридорів немає, і сенсу сидіти й чекати в напівзруйнованій будівлі теж немає. Треба щось робити», — думав я.
— Шурочка, що ми чекаємо? — Моє запитання застало її зненацька, вона ловила зв’язок на вулиці.
— А, що в нас є вибір?
— Коридорів, може, взагалі не дадуть, — впадаю у відчай я.
— Поїдьмо, може, десь прорвемося. — Погоджується Саша. — Я з тобою нічого не боюся.
Цього ж дня я підігнав машину якомога ближче до салону, і стали завантажуватися. Незабаром ми покинули свій ненадійний притулок.
— Діти, відвезіть мене додому, — просить бабуся.
Я погоджуюся, до Мелекіного далеко, ми не знаємо, що нас там чекає. Бабуся живе в селищі Піонерський біля моря. І через годину ми зупиняємося біля її будинку. Він цілий, і вона задоволена поспішає лягти на нормальне ліжко, у неї дуже болять ноги. Заносимо її речі, залишаємо продукти, вона міцно обіймає мене, просить:
— Олександро, Олеже, бережіть себе. Тікайте від війни. Не буду у вас тягарем, зі мною вам не прорватися, за мене не турбуйтеся, мені тут звичніше.
Олександра: — Дуже хотілося сподіватися, що вона в безпеці. Але в країні, де йде війна, може прилетіти, що завгодно, куди завгодно, у будь-який час дня і ночі. Цього ж дня, путівцями їдемо в Мелекіне, туди поїхала моя подруга. Нас попросив чоловік відвезти дружину із сином у безпечне місце. Вона впирається, не хоче, всю дорогу бурчить. Змушує зупинитися на трасі, де дуже небезпечно. Так-сяк доїхали до селища. До війни це були курортні містечка, де сім’ями відпочивали українці.
Олег: — Ми попросилися на нічліг, нам дозволили зайняти будиночок. Затопив піч, стало тепло, заспокоїлася і наша пасажирка, у якої здали нерви. Гарячий чай із бутербродами зробив її добрішою, наситив і обігрів нас. Стріляють, але десь далеко, і ми просто вирубилися на кілька годин.
Олександра: — Прокинулася на вулиці світло, тихо, щоб не розбудити дитину, виходжу на вулицю, Олег щось ремонтує в машині.
— Доброго ранку, — я підходжу й обіймаю його.
Телефоную подрузі, і їдемо в човновий кооператив. Вона зустрічає нас, виглядає втомленою і стривоженою. Ночували вони в ангарі для човнів. Дуже холодно, багато дітей. Вони приїхали на день раніше, Наташа, її дочка, і сусідка із чоловіком і двома дітьми. Із собою вони привезли сиріт: дві дівчинки, і хлопчик аутист.
Подруга розповідає:
— Це сусідські хлопці, їхні матері загинули. Дівчатка тітки хворому хлопчику, — пояснює вона. Матір і доньку розірвало на дрібні шматки, що від них лишилося, закопали разом із документами в банку, — уже пошепки повідомляє вона. — Діти громадяни Ізраїлю, дзвонять батьки, лаються:
— Ви, що не можете їх на літак посадити, тут ми їх зустрінемо.
— Вони просто не розуміють, що війна, кажуть до Ростова як рукою сягнути, відвезіть, але хто нас туди пустить. — Втрутилася в їхню розмову Таня. — Подзвонила в Київ у синагогу, може там допоможуть.
Дівчата злякано туляться одна до одної. Хлопчик сидить, не відриваючись, дивиться в одну точку, не звертаючи ні на кого уваги
— Як же вони тепер? — Запитую я, ледь стримуючи сльози.
— Не знаю, мене сусіди попросили відвезти їх у безпечне місце. Поки будуть із нами, а там може їх заберуть і відправлять в Ізраїль. — Знизує плечима Наташа.