Дзеркальна дата

                                                   Дзеркальна дата
Олександра: — Сьогодні 22 січня 2022 року — дзеркальна дата. Я стою біля вікна, як чудово все складається! Моя робота в салоні приносить дохід, з особистим життям усе гаразд! — У дівках не засидишся, — любила говорити моя бабуся. Олег увірвався в моє життя, як грім серед ясного неба. Кароокий, кремезний юнак, з темним волоссям і чорною бородою, що робить його, звісно, старшим за свої роки. Він паркував авто біля салону. Часто пильно дивився в мій бік, а одного разу рішуче підійшов. Я розгубилася, не знала, куди подіти очі, хлопець уважно дивився на мене, здавалося, вивчав.
Олег: — Як побачив тебе, серце тривожно забилося, у голові промайнуло, не проґав. Давно за тобою спостерігав, а підійти боявся. Одного разу набрався сміливості, хай буде, що буде! Побачив тебе ближче й оторопів, красуне! Засумнівався, а що як, не сподобаюся, або того гірше, у тебе є чоловік. Бачив тебе весь час одну й надія не полишала мене, що будемо разом. Коли вперше взяв твою руку, відчув хвилювання, зрозумів, ти моя, і це назавжди. — Зізнався одного разу Олег.
Олександра: — Ось ми й разом. У салоні тільки й розмов про бажання, які в цей доленосний день треба загадати. Що ж я хочу? Гроші, зароблю, благо від клієнток відбою немає, мій «Салон краси» біля будівлі МДУ. Жінки хочуть мати гарний вигляд, коштів і часу для цього не шкодують. Хлопець найкращий, мій. А помрію я, що б цього року, ми поїхали з Олегом подорожувати далеко, далеко, і були разом! Чудове бажання, краще не придумаєш!
На роботі постійно сперечалися про війну. Ми то точно знаємо, що її не буде. А як же інакше? Усі ще пам’ятають 2014 рік, коли протягом року місто обстрілювали. І мамі моїй довелося воювати, у неї навіть орден є «За порятунок». Без жаху не можу згадувати ті дні. Страшна сама думка, що це може повторитися. Тільки жінка, яка мила підлогу на роботі в Олега, говорила:
— Війна, буде обов’язково, путін від нас не відчепиться.
Ми сперечалися, але коли 23 лютого президент рф на засіданні ухвалив рішення про приєднання, і вони, як водиться, проголосували як один «за», я запанікувала. А вночі о четвертій годині почався обстріл Лівобережжя. З мамою намагалися телефонувати знайомим. Але й тоді ще не було відчуття безвиході, здавалося, день, інший і це закінчитися.
Олег: - Усі, також, ходили на роботу. Але коли на порозі стоматології осколком убило клієнтку, шеф зателефонував і сказав:
— Олег, війна, бережи себе.
Олександра: — Ми одразу дали собі вказівку, що це гра на проходження, і вона скоро закінчиться. Але час минав, щодня рашисти утрамбовували місто, закидаючи його бомбами з літаків, й обстрілювали з моря. Інтернет зловити важко. 26 лютого, смажимо, варимо все, що можна приготувати, розуміючи, що газ відключать. Зібрали необхідні речі, продукти, і поїхали на роботу до Олега. Це був не найкращий задум. Прожили там лише три дні, бомблять і вдень і вночі, переїжджаємо до салону, у надії там врятуватися. Щойно ми перебралися, наступного дня міст підірвали. Поки працювала електрика, не мерзли, і гарячий чай або каву завжди можна попити, але це було два дні. Зараз сидимо без газу і світла, коли побачила, що готують на багатті, і я приєдналася до місцевих кухарів. Усі чекали на коридор, з 27 по 4 березня. Страшно, коли почали бомбити МДУ. У нас одразу вилетіли всі шибки, і не стали зачинятися двері. Зв’язку по місту немає. Смажу картоплю, Олег пішов за продуктами в Дзеркальний. Почався обстріл із повітря, хапаю сковорідку, біжу в салон. Усередині тваринний страх, коханий пішов, він може загинути. Змушую себе не думати про це. Навіщо я відпустила його одного?
                            
Олег: Вранці підбіг знайомий хлопець, запитує:
— Ти що гальмуєш? Супермаркет відкрили для всіх, снаряд влучив, працівники самі допомагають набрати товар усім охочим.
Хапаю сумки й біжу в напрямку магазину. Продавці виносять продукти, незабаром, один баул наповнений, намагаюся брати, що не треба варити. Ледве я встиг вийти, пройшов хвилин двадцять від «Дзеркального», у нього прилітає ракета. Упав у вирву, попереднього обстрілу. Чую, шум літака, і з повними пакетами біжу в напрямку до салону. Думаю: «Сховаю одну сумку, потім повернуся». Почався обстріл, від гуркоту нічого не чую, бомба, що впала в будівлю, зруйнувала її та підняла стовп диму. Попереду помічаю силует, біжу за ним, він то з’являється, то зникає. Складається враження, що незнайомець знає безпечний шлях. Хочеться кинути важку ношу, але в салоні Шурочка та її бабуся голодні. Цієї їжі вистачить надовго. Іду далі, від салону до «Дзеркального» в мирний час тридцять хвилин пішки не більше, тепер я петляю між вирвами від вибухів уже понад дві години. Коли повернувся, Саша навіть не подивилася, що в сумках. Ми так і стояли, обійнявшись, не дивлячись на те, що обстріл тривав, і вибухи чути зовсім поруч.
Олександра: — Я коли побачила його брудного, спітнілого, притулилася і шепочу:
— Одного тебе більше не пущу.
— Шурочка, подивися, що я тобі приніс.
Пізніше їли остиглу картоплю, розбирали продукти, пригощали сусідів, які заглянули. Їжі, що приніс Олег, вистачить надовго, а головне, її не обов’язково варити, що теж дуже важливо. Зранку гріли воду, заливали пластикові пляшки, і віддавали бабусі, щоб вона могла зігрітися. Увечері, коли багаття гасили, вона віддавала нам пляшку з теплою водою:
—    Пийте, поки не охолола.