Місто роботів (Зоряна)

Місто роботів (Зоряна)

Я дивлюсь у вікно своєї маленької квартири. Піді мною дев’яносто дев’ять поверхів. Я бачу нічне місто, в якому кожен другий - це робот, а всі інші (майже всі) - давно перестали бути справжніми людьми. Серед більшості людей залишилось мало тих, до кого ще не торкнулася рука хірурга, який перетворює власника тіла на півробота або майже на робота, додаючи мікрочіпи для надможливостей, сталеві частини для більшої сили самого природного організму, замінюючи рідне ДНК на тваринне, роблячи організм власника штучним, несправжнім, надприродним. В цьому місті давно перестали по-справжньому вмирати. А у відкритті нових цвинтарів ніхто не незацікавлений: вистачає тих, що є. Бо… Бо ті, у кого є гроші ховають… Ні… це вже не так виходить… Не той зміст набувають такі дії… Краще так висловитися: залишають своїх рідних та коханих в кріокамерах для майбутнього їх воскресіння. Саме чим потім і займаються лікарі: роблять цих мерців напівроботів, роботів з центральним керуванням з людського мозку, розміщеному в кожному такому роботі, чи істот, зшитих з кількох людей, саме з тих частин, які залишилися цілі після якоїсь дурної смерті. Як, наприклад, авто чи авіакатастрофи, чи після активного катання на мотоциклі, при якому у водія повністю не залишилося голови чи вона настільки вже зруйнована, що нічого з тим не поробиш. І тоді це майже непошкоджене, майже ціле тіло без цілої голови використовується для відтворення іншої людини, у якої, наприклад, залишилася ціла чи здорова лише голова, яку і пришивають до цього тіла нерозумного чи того, якому не поталанило,  власника… вибачте, колишнього власника цього тіла.

А коли лишився лише мозок, тоді для нього роблять робота, в який вживлюють цей мозок. І людина продовжує жити вже в цьому роботі. Не лякайтесь: такий робот на перший, навіть на другий погляд нічим не відрізняється від вигляду людини, навіть точно схожий на ту людину, якою був власник цього мозку, лише має ідеальні форми та виглядає ідеально.

Не відтворювати ж півсотні жиру, які були у власника мозку, чи його скручену поставу, якщо можна зробити все так, як треба. Ось і отримує власник мозку своє нове штучне тіло, яке набагато краще оригінального, природного.

Головне, вчасно замінювати стволові клітини, щоб відтворювати цей мозок.

Що стосується тих, у кого грошей мало, то їм залишається лише спалювати своїх рідних, тому що місце на цвинтарях, які залишились, багато коштує із зв’язком з тим, що населення постійно збільшується, а місця живим і так не вистачає, щоб ще відкривати бюджетні цвинтарі для малозабезпечених родин. Для них існують спеціальні будинки поховань, де залишають у прозорих вазах попіл померлих та спалених, у прозорих ящиках з ключем. За таке місце, саме за кожний такий ящик потрібно платити лише при купівлі цього місця.

Таке життя, такі правила сьогодення.

Коротко це так про основне цього дивовижного чи дивного міста.

Знайомтесь: це…

Це - місто роботів.

Мені вже час на роботу.

В свої тридцять три роки я поки ще не встигла ощасливити себе своєю власною родиною, ще не народила дитину, про яку так мріла. Я намагаюся встигнути це все зробити, як більшість бідного населення, яке хоче все встигнути за одне життя, яке єдине, одне. Чого не скажеш про багатіїв, які мають шанс продовжувати своє життя безкінченність, на скільки їм позволить це зробити їх гаманець. Багатії не поспішають одружуватися, народжувати дітей: у них багато часу, їх біологічні роки цокають, але завжди є можливість повернути стрілки назад, навіть не тільки на цілі роки, але і на десятиліття, а то і сотні років, коли можна оживити біологічний матеріал, омолодити, щоб зробити дитину. Деякі просто його залишають в тих же кріокамерах, поки вони молоді та здорові своїм власним здоров’ям, саме не штучним, а потім, коли планують дитину, беруть цей свій біологічний матеріал та запліднюють, даючи нове життя в цьому контрастному місці, де відстань між багатими та бідними кожним разом становиться все ширше та ширше, досягаючи іноді прірви. Середнього класу вже нема. А щоб подолати цю прірву, вже недостатньо добре працювати, маючи відмінну освіту, сталеве прагнення та велику здатність до навчання. Єдиний спосіб подолати цю таку величезну відстань між бідними та багатими в нашому світі - це вийти заміж за багатого (чи женитися на багатій жінці) представника цього елітного прошарку населення. Але таких випадків мало. Да і познайомитися з багатіями вже крайньо важко, тому що живуть вони виключно окремими районами, до яких можна потрапити через спеціальні перепуски. Ну, якщо ви там працюєте, обслуговуєте багатих клієнтів, будуєте їм житло чи ремонтуєте його, прибираєте чи щось інше, одним виразом: маєте там роботу, якої там для таких, як я, багато серед безлічі іншого.

Я працюю в такому багатому районі.

Я виховую п’ятирічну дитину одного багатого чоловіка. Він з дружиною розлучився, вигнавши її на призволяще, залишивши у себе дитину. А потім вона померла. Але так, що нічого з цим вже не поробиш: ніякого шансу на воскресіння в неї не було. Чоловік, колишній чоловік дізнався про це запізно. Я навіть не знаю, захотів би він воскресити мати своєї дитини. Той чоловік більше за все любить саме себе. І трохи менше свого сина. Батьки його померли давно до того, як він розбагатів. Залишилися лише друзі.

А що стосується мене, то я… Я тепер замінюю мати тому хлопчику, який залишився без мати з егоїстичним татом, який увесь свій час витрачає лише на себе та на свою роботу, на свій власний бізнес.

Я вже прийшла. Великий роботізований маєток з вертолітним майданчиком на даху та смугою зльоту біля майстерні, де власник всього цього проводить багато часу, поруч ангар з різними літаками бізнескласу. Цей маєток - будинок з прозорим дахом та прозорими стінами, зі сонячними панелями на даху, в самих стінах по ребрам та периметру, з автоматизованими жалюзями, щоб закрити своє життя від сторонніх, та великою площадкою біля будинку з величезною кількістю сонячних батарей.