Пролог.

У кабінеті горіло приглушене світло. Двоє чоловіків сиділи за дубовим столом і щось жваво обговорювали. Нарешті той, що нижче, дістав дерев'яну скриньку й діставши звідти кілька пожовклих сторінок, вимовив.

- Уже скоро... Друже мій, ти віддав обручку своїй доньці?

Той знітився і зніяковіло промовив.

- Так, на сімнадцятиріччя подарував. Але, Волмарте... Я не хочу втягувати Джейд. Скоро ці тварюки злітатимуться на кільце, як мухи на мед.

Волмарт підняв свою перуку зі світло-русявого волосся і, потираючи лисину, проскрипів.

- Ох, Майкл, старий. Джейд назавжди для мене буде маленькою милою дівчинкою. Але вона наступна мисливиця, а це значить, їй час розповісти.

Той лише кивнув. За вікном було чути гуркіт грому і долинав звук зливи. Раптом двері грюкнули, і в кабінет заскочили двоє молодих хлопців. Обидва промокли до нитки.

- Чортова злива, мати б його... - вилаявся один із них, скидаючи мокру шкіряну куртку.

- Доброго вечора, Діне... - похмуро привітався Майкл.

- І вам. - відсалютував той - Як сім'я?

- Добре, - поспішно відповів Майкл і потиснув руку своєму товаришеві. - Що ж, Волмарте, я піду до родини. Вони в машині на мене чекають.

Він вискочив зі старовинної будівлі, яка при світлі блискавок і проливному дощі виглядала ще похмурішою, ніж зазвичай. Офіс на Паркер-роад мало кого приваблював. Величезна будівля вісімнадцятого століття з чорної цегли з ліпниною на фасаді. І якщо придивитися до цієї ліпнини, то можна було помітити тіла, що корчаться в агонії, символіку кладовищ і дияволів. Волмарт усе божився зробити ремонт, та руки ніяк не доходили.

Майкл дійшов до машини, де на нього чекали дружина з дочкою. Машина рушила і поїхала вздовж річки. У салоні, крім водія, сиділо ще двоє людей. Жінка років сорока і молода дівчина років сімнадцяти. Дівчина подивилася у вікно. Уже виднілося старе кладовище Стоун-Вілладж. Дівчині було цікаво, коли вже цей цвинтар оголосять простим пам'ятником архітектури й перестануть там ховати. Кажуть, цей цвинтар у містечку з'явився ще з початку його заснування. Однак найстаріша могила дотується тринадцятим серпня тисяча сімсот дев'яносто третього року. Ще варто було зазначити, що цвинтар був переповненим, адже ховали там донині. Раптово машину хитнуло і, причому сильно.

- Тату, - звернулася дівчина до водія, - Може, зупинимося і подивимося, що сталося?

- Так, любий, Джейд права. - підтвердила жінка.

- Добре, Олівія, залишайтеся з Джилл у машині. - задумливо відповів він і, зупинившись, вийшов.

Раптово почувся жахливий крик. Джейд вискочила з машини та побачила свого батька в крові. Його тіло було зігнуте в неприродній позі, а очі закотилися. Він був мертвий. Не витримавши, Джейд закричала на все горло. На крик доньки вискочила Олівія і від побаченого відсахнулася. Невже почалося? Адже Майк говорив, що привиди почнуть полювання не так скоро. Часу панікувати не було, Олівія швидко посадила доньку в машину, а сама швидко пересіла за кермо, а Джейд сіла ззаду, і вони помчали в бік містечка. У Джейд серце билося без зупинки, складалося відчуття, що воно вистрибне з грудей. Коли дівчина побачила свого батька, то в грудях усе стиснулося. А в голові було тільки одне єдине питання, хто вбив його. Адже поруч нікого не було.

Раптово почулося, що хтось застрибнув на дах машини та почав її щосили хитати.

- У нас гальма заклинило. - злякано промовила Олівія.

Джейд не могла нічого відповісти. Вона дивилася у вікно як заворожена. Там показався силует, Джейд уся затряслася від страху. На перший погляд, здавалося, це жінка. Її голова нахилена праворуч, очі порожні та з них сочиться кров, рука із залишками шкіри тягнулася до дівчини. Джейд швидко відсунулася. Привидів не існує, вони - вигадка. Машина вже їхала вздовж яру. Скоро будинок. Але раптом машину повело вбік, і вона полетіла вниз. Усе стемніло, вона вже нічого не відчувала. Немов вимкнули світло, а відчуття кудись зникли.