2. Місто на мапі

"на протязі читання цього розділу слухати Little Dark Age для кращого поринання в сюжет"

Після знаку дорога стала інакшою.

Не різко — без удару, без помітної межі. Просто в якийсь момент Клер відчула, що все стало... прошки інакшим. Повітря густішим. Світ — ближчим.

Табличка залишилася позаду, але її слово все ще ніби висіло в голові, навіть якщо його не можливо було прочитати.

Автомобіль їхав далі.

І тепер ліхтарі зникли.

Наче їх ніколи й не було.

— Дивно...— пробурмотів тато, вдивляючись у навігатор. — Тут мала бути розв'язка.

— Може, ти неправильно ввівадресу? — запитала мама.

— Я вводив ще вдома.

Клер перевела погляд на екран телефону.

Сигнал був, але слабкий. Іноді зникав на секунду, повертався, знову зникав — як дихання, яке хтось постійно перериває.

Вона відкрила карти.

І завмерла.

Мапа показувала їхню дорогу. Але місця попереду не було.

Ні міста.

Ні назв.

Ні позначок.

Просто біла порожнеча, як вирізаний шматок реальності.

— Тату... — сказала вона тихіши

Він не відповів одразу.

— Що?

— Тут нічого немає.

Тато нахилився ближче.

— Як це "нічого"?

Клер повернула екран.

Мама теж подивилась.

І на кілька секунд у машині стало так тихо, що зайвим став навіть двигун.

— Це просто збій, — швидко сказала мама, але голос у неї зламався на останньому слові.

Тато нічого не казав.

Він просто ще раз провів пальцем по карті.

І тоді з'явилось щось нове.

На місці порожнечі.

Не одразу місто. 

Спочатку — розмите коло.

Потім — лінії вулиць.

І лише за мить — назва.

Але вона була дивною.

Наче не повністю завантаженою.

Букви з'являлися і зникали, ніби не могли вирішити, чи існують вони взагалі.

Клер нахилився ближче.

— Ти це бачиш? — прошепотіла вона.

Тато повільно кивнув.

І вперше його обличчя стало по-справжньму серйозним.

— Ми вже майже там, — сказав він.

Мапа знову моргнула.

І місто на ній стало трохи чіткішим.

Наче воно дивилось у відповідь. Автомобіль повільно котився вперед, і дорога ніби втратила свою напружену рівність.

Тепер вона мала повороти, узбіччя, навіть рідкі дерева, що стояли так рівно, ніби їх розставили за лінійкою. Повітря стало теплішим, і в ньому з'явився легкий запах землі після дощу, хоча небо було сухим.

Клер знову відкрила карту.

І цього разу там вже щось було.

Не порожнеча.

А місто — позначене чітко, акуратно, ніби завжди там і було. Вулиці, квартали, навіть дрібні дороги, що розходились, як павутина.

— Ось воно, — сказав тато з полегшенням. — Бачиш? Просто збій був.

Клер мовчала.

Бо щось не сходилося.

Вона збільшила масштаб.

І побачила адресу.

Їхній будинок.

Він був там.

Але...

Назва вулиці була не такою як на мапі. На паркані та поштовій скрині, красивими готочними буквами було написано "вул. Диявола 666"...шість...шість...шість...мороз пройшовся шкірою.

— У нас не така адреса, — тихо сказала Клер. — тут інша назва,— показала на екран телефону.

Звичайна, проста назва — майже нудна, як у буль-якому маленькому містечку. Без натяку на те дивне відчуття, яке вони мали ще кілька годин тому.

Мама обернулась.

— Дай подивитись.

Вона глянула на екран і видихнула з полекшенням.

— Ну от. Все нормально. Просто інша карта. Може, стара версія або...

Вона знизила плечима, ніби це пояснювало все.

Тато кивнув.

— Або місцеві діти жартують. Буває таке в маленьких містах.

Клер хотіла заперечити, але слова не виходило легко.

Бо місто вже було за вікном.

І воно виглядало...звичайно.

Занадто звичайно.

Невеликі будинки, спокійні вулиці, кілька людей, що йшли тротуаром і навіть не звертали уваги на їхній автомобіль. Жодної тиші, яка різала вуха. Жодної дивної порожнечі.

Лише спокій.

І саме чомусь було найтривожнішим.

Клер опустила телефон.

І на секунду їй здалося, що екран вимкнувся сам по собі, не тому що та його вимкнула...а сам.

А тому, що місто не хотіло, щоб вона щось перевіряла.