Глава 34.Єлизавета

Моє серце ладне вистрибнути з грудей. Я ненавиджу Ніколя! За що він так вчинив: зі мною, з Анею, зі своїм другом? Звідки стільки в ньому ненависті?

Пригадую подруга, котра роблячи останній вдих, просила пробачення та казала, що отримала за свої вчинки по заслугам. Я звісно, злилася на неї, але в жодному разі не вважала винною. Вона стала заручницею ситуації й в іншому випадку так би не вчинила. Просто залежність та вплив Ніколя задурили їй голову, й вона не відрізняла погане від хорошего.

Я всеодно її люблю й ніколи не забуду. От ще б знайти того покидька й нехай він отримає по заслугам. Ненавиджу!

Сльози не припиняють текти. Марк щось говорить, але окрім нерозбірливих звуків  —  нічого не чую. Просто відмахуюся від нього й жестами показую, що розмовляти не має бажання. Відвертаюся в бік вікна й всю дорогу слідкую за темними силуетами дерев та будівель.

 —  Ой, Лізонька!  —  скрикує тітка Ніна й хапається за серце.  —  Що з тобою зробили?! Вони приставали до тебе? Ми завтра же підемо в поліцію!

 —  Припини, будь ласка,  —  зупиняє маму Марк.  —  Їй і без тебе погано.

 —  Це все ти винен, бо сліпо довіряв тому негіднику. Я ж казала,  —  жінка переносить свою увагу на Марка й починає сваритися на нього.

Немає сил та бажання слухати їхню перепалку, тож тихенько прослизаю повз них до кімнати хлопця. Байдуже, що я брудна. Єдине бажання  —  лягти й не ворушитися.

 —  Можливо ти щось хочеш?  —  відчиняються двері. На порозі стоїть Марка, а тітка мовчки виглядає з — за його спини.

 —  Побути на самоті,  —  стогну від небажаної уваги.  —  Я вам дуже вдячна, але залиште мене у спокої. Будь ласка.

 —  Тоді клич, якщо захочеш щось,  —  відповідає хлопець та зачиняє двері.

Я вдячна, що він розуміє мене й не ображається. Взагалі Марк виявився дуже порядним хлопцем, не зважаючи на погану компанію.

Хоча... Якби не він, то...

Намагаюся відганяти погані думки з голови. Здається, я зараз ладна будь — кого звинуватити в смерті Ані та своєму ув’язненні. Така психологія людини: шукаємо винних, щоб не збожеволіти від жорстоких реалій.

Я просто втомилася, перенервувала та отримала велику сердешну рану. Потрібно відпочити та взяти себе в руки. Якщо цього не зроблю, то краще не стане. Вже нічого не виправити й потрібно триматися за життя. Котре, як виявилося, може обігватися в мить, без попередження та жодних натяків. Потрібно цінити кожну хвилину, що ти живеш й в жодному разі не опускати рук.

***

Відлежавшись майже день я змушую себе підвестися з ліжка й почати діяти. Мов привид пересуваюся квартирою Марка: з кімнати в вану, потім на кухню, потім знову в кімнату. Мене ніхто з присутніх не чіпає. Вони терпляче чекають поки я заспокоюся.

 —  Потрібно почати підготовку до похорон Ані,  —  наважуюся вийти до мешканців квартири. Обоє сидять на кухні, пьють каву та мовчки дивляться на стіну.

 —  Я оплачу похороне агенство й вони все зроблять на вищому рівні,  —  підходить ближче хлопець, але не наважується доторкнутися до мене.

 —  Звісно, без нього не обійтись,  —  намагаюся не скиглити й тримати сльози.  —  Але мені потрібно обрати всю атрибутику, замовити вінок...

“Боже! За що ж це мені?  —  проноситься в голові.  —  В молодому віці випробувати весь тягар подібного заходу!”

 —  Я повинна гідно відправити в останній шлях Аню. Бяльше нічого вже не можу для неї зробити,  —  продовжую говорити відволікаючись на небажані думки.

 —  Якщо тобі так буде легше, то нехай буде так. Але за умови, що я буду допомагати,  —  погоджується Марк.

 —  Будеш моїм водієм.

 —  Точно, більше саму тебе не відпущу,  —  робить крок й легенько цілує мене в щоку.

Потім весь лень ми їздимо по всім необхідним закладам та вирішуємо організаційні питання. Через кілька днів вже дозволять поховати Аню. Марк розповідає, що мене вирішили не вплутувати в цсі ці справи. Ніколя й такє за що покарати. Тепер на нього пішла охота не тільки поліції, але й якогось авторитета.

Не вникала в деталі. Голова й так кипить. Головне, що його точно покарають. Й скоріш за все, бандити знайдуть швидше й йому не поздоровиться. Земля то кругла, й все зло рано чи пізно повернеться переносчику.

Він втратив все, що мав й здається це головне покарання. Гадаю, для людини позбутися всіх своїх заощаджень та авторитету найстрашніше за смерть.

А мені залишається гідно попрощатися з подругою та продовжувати жити далі за кордоном. Більше я в це місце не повернуся.