Глава 33.Дік

—  Лізо! —  трясу її за плечі.

—  Все добре, —  нарешті відповідає вона.

—  Ах ти гад! —  повертаюся до Ніколя й залишивши дівчину позаду себе стрімно йду у напрямку колишнього друга. —  Ти що робиш?

—  Зупинись! —  трясе зброєю.

—  А то що?! —  гарчу. Поглядом улавлюю охоронців котрі стоять у ступорі. —  Застрелиш? Доведеш справу до кінця?! Не очікував від тебе підступу!

—  Та що ти верзеш? Ця дівка закрутила тобі голову, —  тицяє в бік Лізи.

—  Напади на мене почалися ще до її появи. Я все проаналізував й тепер впевнений, що це ти. Тільки от, навіщо? —  зупиняюсь неподалік. Стовідсоткових доказів немаю, але просто мушу спробувати вивести його на чисту воду. —  Та й мер мені встиг розповісти багато цікавого. Що може потрібно привести медсестру котра хотіла мене чимось накачати?

—  Та що ти мелиш таке? Геть збожеволів.

—  Нехай так, але проти друга ніколи не чинив підступних планів. Навіщо? Скажи чесно.

—  Він правду каже? —  звертається до Ніколя один з охоронців. —  Здається ти й справді збожеволів від злості коли дізнався, що Дік все хоче покинути.

—  Як же ви всі мене... —  в цей момент його голос заглушає дзвін від пострілу. Куля летить в допитливого охоронця й той одразу падає.

Я ж без роздумів біжу в бік Ніколя. Між нами зав’язується бійка. Намагаюся повалити його. Він спритно вивертається та пробує втекти. Хапаю його та тягну на себе й в цей момент знову лунає вистріл.

Одразу ж відчуваю пекучу біль під ребрами. Опускаю очі й бачу кров на боку.

—  Таки не стримався? —  усміхаюся й прикусивши нижню губ, щоб втамувати біль, б’ю покидька в щелепу.

—  Ти що ж таке витворяєш? —  одразу ж поруч опиняється Андрій та намагається роздивитися поранення.

Ніколя користається моментом загальної паніки й біжить в бік міні вена.

—  Завадь йому втекти, —  вказую на втікача.

—  Та знайдемо його. Потрібно кров зупинити, —  відмахується Андрій.

Поки охоронець клуба розбивляється мою рану я шукаю поглядом Єлизавету. Не втрачаю надії, що вона таки поїхала й не бачила всього цього.

—  Тобі пошастило, —  притримуючи футболку, котру зняв з себе, біля моєї рани, повідомив чоловік. —  Подряпина. Глибока, але жити будеш.

—  От Олегу не пощастило, —  чую позаду голос ще одного охоронця, котрий обережно прибирає голову напарника зі своїх колін та встає. —  Не витримав втративши багато крові.

—  Мені шкода, —  маю злитися на них, але зараз явно не слушний момент. —  Хлопці як ви могли так сліпо підкорятися Ніколя?

—  А хіба ти не таки? —  закурює Андрій. —  Сам до останнього не підозрював його. Отже, дівчина таки твоя? —  киває в бік кущів.

Обертаюся й бачу Лізу на землі. Вона тримає на руках Аню й ридає. Залишаю хлопців та йду в їх бік. Наблизившись, бачу скривавлений рот дівчини. Таки Ніколя влучив. Можливо планував в мою дівчину, але завдяки темряві... Я в жодному разі не радію цій втраті, але й не можу заперечувати факту, що не хотів би побачити на її місці Єлизавету.

—  Ми його знайдемо, —  пересилюючи біль обіймаю дівчину та цілую маківку.

—  Що ж він за людина то така? —  схлипує та продовжує гладити голову подруги.

—  Вам потрібно їхати звідси. Ми впораємся з тілами, —  підходить інший охоронець. Його я не знаю. Й в цей момент пригадую того, що зачінив в багажнику.

—  Я повинна поховати Аню по— людськи, —  істерить Ліза.

—  Та будуть похорони, —  пояснює Андрій. —  Потрібно визвати поліцію. Ми вирішили, що вам не потрібно мати з цим усим клопоту. Я тобі зателефоную та розповім всі деталі.

—  Люба, послухай мене, —  повертаю голову дівчини в свій бік. —  Він правий і ми маємо зараз покинути це місце. Тобі й так вистачить нервів. Аню обов’язково поховаємо, тільки все повинно владнатися на законному рівні.

Здається, що вона мене не чує. Продовжує плакати та гладити голову подруги. Погляд пустий, скрізь мене.

Охоронці нервово курять й спостерігають за нами. Мої вмовляння ніяк не діють на дівчину —  безрезультатно. Роблю висновки, що розмовляти безглуздо, тож починаю діяти. Беру її під руки та ледь не відриваю від Ані. Вона таки піддається й не відводячи погляду від померлої йде в бік авто.