Глава 32. Дік

Нарешті ми під’їжджаємо до потрібного заміського будинку. Дивно, що він ще стоїть. Думав його давно немає. Стільки років прошло коли я тут гостював у бабусі Ніколя.

—  Там хтось є! —  скрикує Аня.

—  Тихо сиди, —  командую, зупиняючись неподалік подвір’я. Навмисне ховаю машину у темряві ночі та за кущами. —  Я сам все перевірю.

Не хочу радіти завчасно. Тримаю себе в руках й обережно крокую у напрямку будинку. Чую розмову на підвищених тонах. Впізнаю Ніколя й кількох охоронців з клубу. Отже, тут їх троє. Хоча, можливо є ще хтось.

Чоловіки потребують правди у колишнього товариша. Він усіляко оправдовується. Щось пішло не так? Їх тон невдоволений.

Крадькома пересуваюся вздовж паркану, щоб дістатися до місця де колись були залізні ворота. Біля того місця в мене врізається худорлява перелякана дівчина. Під світлом місяця впізнаю її. Свою кохану Єлизавету.

Моя дівчинка тремтить заплющівши очі. А в мене серце кров’ю обливається від її вигляду: змучана, виснажена, ще й побита.

—  Що той сволота з тобою зробив?! —  стримую себе від бажання увірватися в той дім й забити до смерті Ніколя.

Ліза стоїть, не ворушиться, обхопивши себе руками. Здається вона не чує мене. Не поспішаю обіймати дівчину, щоб не налякати. Обережно торкаюся волосся, щоб прибрати зі скривавленого обличчя.

—  Кохана, це я, —  шепочу з ніжністю. Приховую тремтіння в голосі від побаченого. —  Марк. Я знайшов тебе. Розплющ очі, будь ласка.

Здається до неї починають доходити мої слова. Вона обережно розплющює очі та підіймає головує, щоб роздивитися моє обличчя. Не передати словами, що з нею хробили ті гади —  це просто жахіття: підпухле око майже не розплющується, губи всі скривавлені та в ранах, на всю щоку синець. Немає живого місця.

—  Марк! —  кидається мені на шию та схлипує. —  Я знала, що ти знайдеш мене. Я до останього вірила й чекала.

—  Пробач, що так довго. Пробач, що не вберіг. Пробач, що не вірив, —  тараторю ледь торкаючись губами, щоб не завдати болю, ран на обличчі. —  Пробач... Пробач.

—  Ти встиг і це саме головне, —  шепоче продовжуючи тремтіти.

—  Люба, ми зараз звідси поїдемо. Я відвезу тебе в безпечне місце.

Беру її на руки та несу у напрямку машини. Аня біжить нам на зустріч.

—  Не реви ти, бо почують, —  шиплю їй.

—  Лізо пробач, —  хапає її за руку та починає цілувати. Таким жестом заважаючи мені йти далі.

—  Та годі тобі, —  злюся. —  Потім будеш вибачення вималювати, а зараз потрібно вибиратися звідси. Поки вони не помітили, що Лізи немає.

Вона немов не чує. Складається враження, що навмисно голосить во все горло, щоб видати втечу.

—  Годі! —  штовхаю її плечем, адже руки зайняті Лізою. —  Потім поговорите. Бачиш, в неї немає сил, —  дівчина притискається до моїх грудей й не звертає уваги на подругу.

—  Я відчиню двері, —  нарешті приходить до тями й починає розвертатися в бік машини.

Не встигаю зробити крок, як чую оклик в наш бік:

—  Стояти, ви на прицілі! —  знайомий голос.

Повільно повертаюся в бік голосу. В цей час нашіптуючи Лізі, щоб тихенько йшла до машини поки я заговорю охоронця.

—  Я нікуди не поїду, —  плаче вона неохоче стаючи на ноги.

—  Слухай, будь ласка...

—  Що ви там шепочитесь? —  тримаючи нас на прицілі чоловік йде в наш бік.

—  Андрій, ти хіба не впізнав мене? Будеш стріляти?

—  Мені потрібна дівчина. Діку, ти не розумієш кого рятуєш, —  він приближається. Я ж легенько штовхаю Лізу даючи їй безмовну команду йти до машини.

—  А може ти не знаєшь кого слухаєш? Уви, але Ніколя майстерно обвів всіх навколо пальця. Повір, я стільки про нього дізнався, що не можу зібрати до купи.

Маніпулюю охоронцем. Намагаюся виграти час для Єлизавети. Вона мов вкопана стоїть поруч. Мої поштовхи недають результату.

—  Тебе використають, як ричаг на мене, —  шепочу не зводячи погляду від охоронця. Він не наближається близько і здається зброю опустив. Явно готовий слухати. —  Зі мною нічого вони не зроблять. Обіцяю.

Здається вона повірила мені й починає задкувати. Я ж прикриваю дівчину собою, щоб Андрій не помітив її руху.

—  Всі напади на мене влаштував Ніколя.

—  З чого б це?

—  Гадаю про це в нього краще дізнатися. Я думаю через те, що я хотів поїхати звідси.

—  Ти дурниці несеш. Ви ж друзі й компаньйонами були.

—  Андрій, повір, я сам в шоці. Скільки він зробив пакостей. Мера вбив, цей таємний притон, зв’язок з обласним бандюком, —  вивалюю все підряд. Все, що тільки приходить в голову.

—  Стояти! —  з подвір’я вибігає Ніколя.

Від пострілу закладає вуха. Куля пролетіла повз в бік Лізи.

—  Ні! —  кричу та підстрибую до неї. Темрява не дає побачити куди він влучив. А дівчина стоїть, мов вкопана, не ворушачись.