Глава 31. Єлизавета

— Невже ви не бачите, що перед вами не лідер, — починаю звертатися до охоронців. — Він просто маніпулює вами, обманює та проти друзів влаштовує підступні ігри. Не факт, що завтра ви не опинетеся на місці Діка.

Охоронці переглядаються. Ніколя повторює одне й те слово “Заткнися!” намагається вхопити, але мені вкотре вдається втиснутися між двома чоловіками та уникнути побиття.

— Замовкніть всі! — кричить водій й вводить у ступор всіх присутніх. — Мені треба зосередитися на дорозі, якщо не хочете всі відправитися на той світ. Все таки погана дорога й темно.

Дивно, що його слова впливають на всіх й змушують замовкнути. Навіть радіо доводиться водію вимкнути, бо починаються перешкоди та шипіння. В мене одразу піднімається настрій. Відчуваю маленьку, але перемогу над цим мерзенним та підступним “другом”. Я знайшла ниточку за яку потрібно тягти до останнього. Можливо вдасться переконати охоронців не слухатися Ніколя, а навпаки — піти проти нього.

Мене привозять на подвір’я з невеликим будинком. Дерев’яна, сільська будівля з доглянутим газоном. Але очевидно не жила, бо вікна без штор й світла немає. Жодної живої души поруч немає. Здається й сусідів також.

— Виходь, — командує мені один з чоловіків, котрий сидів поруч.

— Я дійсно ні в чому не винна, — ледь стримую сльози. — Ніколя бреше. Я ні в чому не винна й кохаю Марка. Ми з ним знайомі зі школи. Він моє перше кохання.

— Швидше, — виштовхує мене з машини другий охоронець.

Падаю, збиваю руки та коліна.

— Годі влаштовувати цирк, швидко піднялася! — бере мене під руки перший й ледь не волоком тягне в будинок.

Кілька хвилин і я опиняюся в кімнаті обставленій старими меблями. Пам’ятаю, в моїй бабусі були подібні. Дивно, що тут світло є. Адже одразу видно, що дім занедбаний й тут все припало великим шаром пилу.

— Сиди тихо, — гаркнув в мій бік та зачинив двері.

— А як же, — хмикаю та озираюся.

Велике вікно дає надію на втечу. Я маю спробувати. Певно, мені таки не судилося вмерти зараз, адже жодних решіток тут немає. Якомога тихо намагаюся відчинити віконні стулки. Таки раніше добре будували: жодного натяку на старовину. Все відчинилося на диво легко й без жодного шуму.

Вистрибую на траву й біжу стрімголов. Я повинна вибратися звідси! Нехай все болить, але в жодному разі не здамся. Поки вони кинуться я зможу знайти якесь укромне місце та пересидіти там.

І ось до виходу з подвір’я в котрому немає воріт залишається кілька шагів. Зарано починаю усміхатися в передчутті свободи. Адже вдаряюся в сильні чоловічі груди. Все! Вони оточили периметр й не залишили мені шансів. Що ж, я принаймні спробували.