Глава 30 Єлизавета

Мене ведуть. Точніше, тягнуть по червоному коридору, адже зовсім немає сил ні на що. Тепер зі мною можуть зробити все, що захочуть. Я точно здалася, — не залишилось бажання боротися. Просто хочу, щоб від мене відчепилися й весь цей кошмар нарешті скінчився.

На подвір’ї жадібно, мов в останнє, хапаю повітря широко роззявленим ротом. Мені так не вистачало цієї свіжості, шуму листочків на деревах та дотиків вітру на моєму тілі.

Тільки мені не дозволили насолодитися цим сповна й з силою запхали в автівку. З обох боків притиснули два охоронці, а навпроти сів задоволений Ніколя. Оточили, мов особливо опасного злочинця. Навіть поворухнутися немає можливості.

Тепер точно все. Мене кудись везуть з кам’яними обличчями двох голомозих мужиків та усмішкою переможця від Ніколя. Не хочеться думати про найстрашніше, але явно мене не на волю везуть. Такого подарунка годі чекати.

— Ти хоч знаєш скільки від тебе проблем? — нарешті ніколя починає говорити.

— Від тебе не менше, — знаходжу сили відповідати гідно. Нехай тіло зламане, але мовчати він не змусить. — Тобі мало зкалічених дівчат?! Тебе так зачепило щастя друга, що ти безсоромно вирішив його зламати?

— Та ти не знаєш про що говориш! — як же легко вивести його з себе. Вмить починає кричати та червоніти від злості. — Через тебе, шмару, я втратив друга з котрим в нас були плани. Ми мали разом підіймати цей бізнес.

— Ага, разом, — починаю сміятися. В мене явна істерика. Не можу зупинити цей приступ. Навіть розбита губа й біль від цього не здатні мене зупинити.

— Та припини ти! — замахується, але я встигаю втиснутися між охоронцями та уникнути удару.

— Твій друг хотів втекти з цього божевілля. Він навіть не знав про твої темні справи. Марк хотів...

— Марк залишився в минулому, — перебиває мене співрозмовник. — Дік на мить втратив розум. Зовсім скоро він зрозумів би, що без мене не впорається.

— Та ти божевільний. Певно приклав рук до тих нападів, — в цей момент охоронці дивно переглядаються.

— Що ти несеш, дура, — очі починають бігати, а на чолі виступає піт.

— Схопила тебе за живе?!

— Ти не вдавай з себе слідчого. У Діка є вороги й ми їх зовсім скоро знайдемо. А от ти, паскудо, скоро за все відповіси.

— Ти тільки й вмієш, що погрожувати...

— Невже, — мить і його брудні руки охоплюють мою шию. Стискає міцно. Хоч на вигляд дуже худий, але явно сильний.

— Тільки не в машині, — один з охоронців зупиняє Ніколя й прибирає руки з моєї шиї. — Нам ще потрібно вибити з неї правду.

— Та ви ж бачите, що безтолку. Вона не зізнається. Придушити шмару й немає проблем, — не вгамовується головний всього цього свавілля.

— Посидить в підвалі й розколиться, — здається охоронець мене захищає, навіть трішки висунувся вперед. Немов прикриває своєю спиною.

— Хлопці, та в чому мені зізнаватися? — подаю голос. — Я звичайна дівчина, котра приїхала в гості до подруги.

— Та нічого вона не скаже! — Ніколя аж трясе від злості. — Я намагався різними методами це зробити. Її так видресирували, що навіть під приводом смерті не зізнається.

— Вона єдиний живий свідок, котра наведе на замовника Діка.

— Ви думаєте, що я причетна до нападів на Марка? — торопію, але одразу розумію хто все це вигадав. — Він! Це він влаштував їх, а тепер хоче прибрати мене. Марк хотів поїхати з цього міста, бути щасливим разом зі мною. А в нього якася хвороблива ревність. Він явно боїться залишитися один, без друга. Подумайте краще. Напади почалися тоді, коли Дік вирішив поїхати геть, — ледь не на одному видоху випалила всі підозри стосовно цього чудовиська.

В салоні настала тиша. Здається мої слова таки вплинули на них. Можливо вони задумалися? Можливо в мене таки є шанс? Можливо в Ніколя немає такого великого впливу над ними?