29.Дік

Пересідаю на місце водія. Вкотре збираю думки до купи. Навіть не уявляю з чого почати й де шукати. Куди він міг повезти Лізу? Жодних припущень не маю. Злюся, що не вірив нікому раніше. Якби я послухав маму, чи свою дівчинку, то міг би позбутися всіх проблем.

Стискаю кермо. Ця безвихідь мене зводить з розуму. Подумки говорю собі, що здаватися не час, що все ще можливо виправити. Благаю всі потойбічні сили Світу, щоб зберегли мою кохану, щоб виграли для мене трішки часу.

Здається мої молитви були почути, адже раптом починає дзвонити телефон. Є надія, що Ніколя вирішив вийти на зв’язок та виставити свої умови.

Бачу невідомий номер. Але часу зволікати не має. Можливо буде якась інформація.

І дійсно. На тому кінці провода чую жіночий голос. Впізнаю Аню, Лізину подругу. Вона не багатослівна. Пропонує зустрітися неподалік від її будинку. Запевняє, що в неї до мене серйозна розмова.

Не дуже то й вірю цій, так званій, подрузі. Але хапаюся за будь-яку можливість щось прояснити. Є підозри, що її міг підіслати Ніколя, що це пастка для мене. Та все одно зриваюся з місця та їду в потрібному напрямку.

По дорозі доводиться зупинитися, щоб перекласти охоронця в багажник. З ним розберуся потім. Нехай відпочине трішки.

***

— Сідай в машину, — командую дівчині, яка явно нервує. Виглядає вона не такою веселою та безтурботною, як в нашу останню зустріч.

— Я хочу допомогти тобі знайти Лізу, — винувато дивиться на свої руки опустивши голову. — Тільки ти повинен одразу ж вивезти її з цього пекельного міста. Навіть якщо сам не в змозі цього зробити.

— Ти знаєш де вона? — не поспішаю радіти. Намагаюся розговорити її та зрозуміти чи не бреше.

— Є один клуб за містом. Я впевнена, що Ніколя там її тримає.

— Якщо в нього їх декілька, то я тобі повірю.

— Ти про що?

— А про те, дорогенька, — не витримую й хапаю дівчину за плече розвертаючи в свій бік. Хочу зазирнути в ці безсоромні очі. — Що я щойно там був. І якби  ти була вірною подругою, то Лізі б давно вже нічого не загрожувало. А так, ти слугуєш гарною підстилкою для Ніколя й тому тепер не відомо, де вона.

— Її там не має? — дивується так, мов не чула моїх попередніх слів.

— А я що тобі щойно говорив? — аж кулаки чешуться комусь вмазати. Шкода, що переді мною жінка. Та й потрібно всю ненависть залишити для колишнього друга.

— Здається, я здогадуюсь куди могли відвезти її. Потрібно не баритися.

— Дивись мені, — сварку залишаю на потім. Дійсно, час не на користь. — Раптом збрехала, отримаєш на горіхи, — показую їй пістолета.

Щойно вона диктує адресу рушаю з місця. Сварю себе, що не здогадався сам. А всього на всього — це сільський будинок бабусі Ніколя. Сумніваюся, що там щось залишилося. Але давно не був в тому місці і можливо він встиг щось збудувати, чи оновити стару будівлю. Не здивуюся, що колишній друг має за плечима дуже багато таємниць. Здається я зовсім не знав його.

— Можеш не вірити, але я жалію, що одразу не допомогла тобі, — продовжує розмовляти дівчина. Можливо їй так легше. Але для мене це червона ганчірка від якої божеволію й ще більше злюся. — Я була під пильним наглядом. Ніколя постійно крутився поруч. Необхідно було йому довести свою відданість.

— От давай обійдемося без розповіді казок! — гарчу в унісон мотору, котрий реве під натиском на газ. — Якщо б захотіла, то знайшла можливість зі мною зв’язатися.

— Ти правий. Пробач.

— Це ти можеш заливати Лізі. Мені байдуже на тебе та на всіх навколо. В пріорітеті врятувати її. Тільки май на увазі, — переводжу погляд на Аню. — Раптом з нею щось трапиться, то ти також отримаєш сповна.

— Я не думаю, що Ніколя так швидко дасть їй спокій. Він вроджений садист. Буде тішити своє “его” через чужий біль та беззахисність.

Від цих слів волоски по тілу вмить стали дибом. Зціпив зуби так, що здавалося вони зараз зламаються. А кермо стиснув до побіління кісток.

Здається Аня зрозуміла, що сказала зайвого. Вмить втиснулася в сидіння й продовжила намагаючись мене заспокоїти:

— Спочатку він залишає свою жертву без води та їжі. Тож ми встигнемо до тіє миті поки він щось сьрйозне заподіє.

Тільки от до мене вже не доходять її слова. Мов божевільний мчу по дорозі, щоб встигнути врятувати кохану. Перед очима, як на зло, виникають усілякі жахливі картинки з можливим розвитком подій під час порятунку.