28.Дік

Жодного результату не дає моя поїздка. Ні в одному відомому мені місці не знайшов Ніколя. Всі в один голос стверджують, що його не бачили. Останнє місце в котре вирішую їхати, так це закритий клуб, котрий він так добре від мене приховував.

Ворота наглухо зачинені. Доводиться сигналити та чекати поки хтось відгукнеться. Нарешті охоронець виходить за ворота.

— Що треба? — твердо мовить він. Але одразу затихає побачивши мене.

— Не очікував? — сміюся, виходячи з машини. — Я в гості.

— Я тебе поважаю, але заходити можна тільки з дозволу Ніколя.

— Мій товариш не любить чекати, — показую пістолет.

— Ти що надумав? — охоронець тягнеться до кобури на поясі.

— Я не жартую, — доводеться звести курок. — Наступний постріл буде в твій бік.

Нарешті чоловік зрозумів, що я налаштований серйозно. Завмер та дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Я не знаю, що ти не поділив з Ніколя, але мені проблеми ні до чого, — підіймає руки в знак примирення.

— Я тебе не чіпатиму, якщо не робитимеш зайвих рухів, — спокійно пояснюю наближаючись. Дістаю зброю з кобури  та кладу собі в кишеню. — Скільки ще охоронців.

— Тільки я.

— Таке місце й без охорони, — сміюся.

— Не було необхідності, — пояснює. — Зазвичай тут все дуже спокійно.

— Добре, тоді йдемо в середину, що тебе цікавить. Тільки не палися на камеру. Сам знаєш, що на мене чекає, якщо впущу тебе.

Хвилину думаю й вирішую зжалітися над ним. Все таки краще все розпитаю, а потім розумітиму як далі діяти.

Даю команду сісти в машину. Тримаючи його на прицілі, сідаю позаду охоронця.

— Мене цікавить дівчина на ім’я Єлизавета. Є тут така?

— Я не знаю їх імена.

— Її повинні були нещодавно сюди привезти. А точніше вісім днів назад. Блондинка...

— Пригадую таку, — чоловік перебиває на пів слові ледь не підстрибуючи на місці. Від несподіванки ледь не зводжу курок. — Норовлива, неслухняна.

— Веди мене до неї! Швидко! — намагаюся не показувати своєї радості, щоб не втратити серйозності. Нарешті я її знайшов!

— Так немає її.

— Що ти брешеш?! Не випробовуй моє терпіння, — надавлюю дулом пістолета в його потилицю.

— Я тобі серйозно кажу, — дивно чути писк замість голосу від здорового чоловіка. Як тільки зброя впливає на людину. — Її нещодавно звідси кудись повезли.

— Куди? Хто? Кажи швидше, бо я втрачаю терпіння.

Починаю тремтіти від злості. Невже він каже правду? Не можу повірити в те, що знову її втратив. Невже Ніколя дізнався про мої наміри та забрав Лізу? Нащо я поїхав з міста. Потрібно було одразу сюди завітати. Одразу після мера.

А тепер що: мер не відомо чи виживе, а мою дівчинку вивезли в невідомому напрямку.

Думки плутаються. А голос чоловіка чую десь в далині, немов він доноситься з бочки чи через зачинені двері. Улавлюю розповідь про те, як Ніколя повіз її геть. Тільки жодної інформації про те, куди саме.

— Як це ти не знаєшь? — обурююсь, нарешті оговтавшись.

— Я просто сиджу на камерах, мені нічого не розповідали. Бачив, як двоє охоронців садили білявку в машину. Потім Ніколя сів поруч з нею і все, вони поїхали.

— Бути цього не може! — вільною рукою вдаряю по спинці крісла.

— Я розповів тобі все, що знав. Відпусти.

— Пробач, але мені потрібно виграти час, — з цими словами з усієї сили б’ю пістолетом його по голові. Головне, щоб зараз Ніколя не дізнався про мій візит.