27.Єлизавета

Скільки часу я пролежала в сльозах не знаю. Мене відволік злий голос наглядальниці. В вухав гуділо від ударів, тож слів не можна було розібрати. Дивлюся то на неї, то на речі в руках.

— Що дивишся? — кричить жінка й кидає речі на мене. — Казала, щоб ти була слухняною. Догралася?

Нічого не розумію. Дивлюся на свої речі. Звісно радію, що мені не принесли черговий прозорий піньюар та в той же час якось не по собі. Мов током б’є.

— Швидко вдягайся, бо поїдеш голою, — підтверджує мої підозри шрамована.

— Куди? — не всилах поворухнутися.

— На волю! — скрипить за спиною знайомий чоловічий голос. — Ти ж цього хотіла.

Вмить жінка опускає голову та повертається до мене спиною. Йде геть. Я ж в напівтемряві бачу знайому фігуру.

— Ніколя! — ціджу зі злістю. Виникає божевільне бажання встати й зарядити йому ляпаса. Але пригадую, що гола й тому зупиняю себе. Натягую ковдру до підборіддя.

— Яка ти мерзота! — говорю якомога твердо. Підсвідомо розумію, що не до добра його поява в цій кімнаті.

— І я радий тебе бачити, — усміхається, проходить повз ліжка й сідає на місце нещодавнього мого відвідувача. — Що ж Дік в тобі знайшов? Баба, як баба. Жодної родзинки в тобі немає.

— Нащо ти це зробив?

— Ненавиджу ось таких підстилок, — тицяє в мене пальцем. — Здурила йому голову. І що потім? Думала уїдите в іншу країну і все, — закурює. — Заживете щасливо?

Ловлю момент поки він не дивиться й починаю потроху, під ковдрою натягувати на себе речі. Не зручно. Тіло болить. Але стояти перед ним нагішом немає бажання.

— А ти подумала, про нього? Він не зможе змінити звичний образ життя. Він збожеволіє та зіп’ється.

— По собі не судять, — переборюю в собі стогін.

— Я знаю його краще ніж будь хто. Він щасливий в нашому місті.

— Та хто ти такий, щоб вирішувати за інших?! Ти не вправі лізти в чужі життя! — нарешті я вдягнулася й сіла наліжко. Збирваюся з силами, щоб підвестися.

— Це моє місто і все що тут, всі хто тут знаходяться під моїм крилом. Я їм даю їжу, кришу над головою й всі повинні слухатися мене, — він так впевненно й спокійно говорить про це.

— Ти ким себе уявляєш? Богом, Царем?

— Ким завгодно: для когось й Бог, а для когось Демон, — сміється.

— Ти божевільний.

У відповідь тільки сміх. Його очі блещать ненавистю, впевненістю в безнаказаність та безжалісністю. Я розумію, що немає сенсу пробувати достучатися до цього покидька. В нього не залишилося нічого людського.

— О, дивлюся ти вдягнулася, — блищать його очі ненавистю. — Можемо їхати.

— Куди? Що ти вирішив зробити? Марк тобі ніколи цього не пробачить, — страх охоплює мене, проходить струмом про всьому тілу. Вся моя попередня впевненість розвіюється вмить.

— Ще не придумав, — підводиться й підходить до мене. — Ох і проблем з тобою, — підіймає пальцями за підборіддя мою голову.

— А може з тобою? — зціплюю зуби.

З останіх сил встаю на ноги, щоб порівнятися з ним та прибрати його пальці.Потрібно хоч спробувати показати йому, що він не може мене налякати.

— Язика б тобі вирвати, — б’є мене в підборіддя.

— Тільки жінок й вмієш бити, — плюю кров з розбитої губи в обличчя Ніколя.

Той тільки сміється та відходить у напрямку дверей.

— Забирайте, — командує хлопцям, котрі одразу ж виросли перед ним.

Два охоронця йдуть у моєму напрямку. Відступаю назад. Вони ж задоволено, не поспішаючи крокують в мою сторону. Сміються отримуючи насолоду від мого страху.

Може від шоку, може від побиття — я зламана, безсила, розбита. Відчуваю безвихідь й безнадію. Жодних думок чи сподівань на можливість врятуватися. Все, мені прийшов кінець!